Безпека, а не пауза. Шість уроків Мінська для нинішніх переговорів – колонка Олега Саакяна

Часто повторюють, що «домовленості з Росією не вартують паперу, на якому вони підписані». Але не готовий до перемоги над Росією світ нав’язує нам переговорні баталії, де фраза: «Україна має піти на компроміси» — стала нормалізованою.

Втім, досвід попередніх років показує: дипломатія з Росією не шлях до миру, а до нового витка війни. Для них переговори — це система політичних зашморгів і пасток, покликаних втягнути Україну у процес внутрішнього ослаблення. Саме тому Мінськ важливий не як модель із минулого, а як набір уроків, які не можна ігнорувати.

Угода «Мінськ-1» 2014 року і «Мінськ-2» 2015-го задумувалися як дипломатичний інструмент, що мав зупинити кровопролиття на Донбасі, відвести важку техніку, встановити зону безпеки і водночас створити політичну рамку врегулювання — особливий статус частині регіону, амністію, місцеві вибори. Формула від самого початку була асиметричною: безпека в обмін на політичні зміни, а контроль над кордоном — лише після їхньої реалізації. Це, фактично, залишало Росії час і ресурс для тиску, маневру і подальшої ескалації і дозволяло «забути» про Крим.

Не випадково архітектор процесу з російського боку Владислав Сурков є відомим прихильником концепції «контрольованого хаосу» — ідеї, що нестабільність не потрібно усувати, її потрібно спрямовувати і використовувати як інструмент впливу. У цьому сенсі Мінськ був не лише спробою врегулювання (в західному розумінні), а й механізмом управління конфліктом у логіці російської стратегії.

Чому ж Мінськ провалився? Передусім, через різні цілі сторін. Київ бачив угоди як шлях до деескалації та повернення територій. Москва — як спосіб заморозити конфлікт і легітимізувати свій вплив, створивши всередині України механізм постійного політичного блокування. Ідея «особливого статусу» була не просто елементом компромісу — це була пастка, спрямована на інституціоналізацію російського впливу і створення довготривалого джерела дестабілізації української державності.

Слабкість міжнародного механізму лише підсилила цю проблему: спостерігачі ОБСЄ фіксували порушення, але не мали повноважень змусити сторони виконувати домовленості, а «нормандський формат» не передбачав санкцій за їх зрив. У результаті, Мінськ став радше дипломатичним фіговим листком, ніж реальним планом миру.

Нинішні переговори, що тривають із 2025 року, відбуваються в інших умовах — з іншим балансом сил, іншим рівнем української суб’єктності та іншим масштабом міжнародної підтримки. Водночас у їхній архітектурі з’являються тривожні рими з минулим. Європейці, які краще за інших знають уроки Мінська, значною мірою витіснені від процесу формування переговорної логіки. Натомість підхід США за адміністрації Трампа відображає іншу оптику — світ, як угоду між сильними, де конфлікт сприймається як невдала транзакція, яку потрібно закрити.

У трампівській рамці суб’єкти — це ті, хто може нав’язувати умови; справедливість — похідна від балансу інтересів; війна — збій, який потрібно «закрити». Українська ж політична свідомість виходить із іншої логіки: війна — це не технічна проблема, а боротьба зі злом, яке не оптимізують, а зупиняють. Саме тут виникає конфлікт не лише інтересів, а й уявлень про саму природу війни.

Цей розрив проявляється у появі так званих «реалістичних компромісів». Зокрема, дискусії про передачу неокупованих частин Донеччини чи Луганщини подаються як прагматичний крок. Насправді це маніпулятивна конструкція. Вона не є реальною вимогою у військовій чи політичній логіці — її функція в іншому: створити хибну ціль для переговорів, спровокувати розкол у коаліції підтримки України і напругу між Києвом та Вашингтоном, а також між США і Європою.

Подібним чином працювала і теза про «особливий статус» під час Мінська. Вона ніколи не була лише про врегулювання — це була замаскована під компроміс підривна операція, спрямована на внутрішню дестабілізацію України. Сьогодні аналогічні ідеї повертаються у нових формах, але з тією самою функцією.

Якщо повторювати ці помилки, нинішній процес не лише не принесе миру — що в умовах цієї війни і без того виглядає малоймовірним у короткій перспективі — а й може знову стати інструментом посилення агресора. Російський режим уже переоцінив власні спроможності і заплатив за це високу ціну. Переговори, які дозволяють йому перегрупуватися і зберегти ілюзію досяжності своїх цілей, фактично рятують його від стратегічної поразки.

Саме тому переговори мають бути для агресора альтернативою перед обличчям катастрофи, а не перепочинком, що підтримує віру у можливість знищення України наступним кроком.

Другий урок Мінська — безпекові гарантії та механізм примусу. Минулі угоди не передбачали жодних чітких санкцій за порушення. Сьогодні будь-яке припинення вогню має супроводжуватися реальними інструментами контролю і реагування. Без цього припинення вогню залишатиметься ілюзією.

Третій урок — інклюзивність і участь України. У 2014−2015 роках Мінськ сприймався суспільством як зовнішній компроміс, нав’язаний після військових поразок. Сьогодні ситуація інша: Україна має інший рівень військової спроможності і суспільного консенсусу. Будь-яка угода, що не враховує цього, не матиме легітимності.

Четвертий урок — конкретність текстів. Мінські угоди містили розмиті формулювання, що дозволяло росії трактувати їх у власних інтересах. Нові домовленості мають бути максимально чіткими — з визначеними кроками, строками і параметрами.

П’ятий урок — єдність Заходу й чітка санкційна політика. Однією з причин провалу Мінська була слабка координація санкцій. Сьогодні вони мають бути не фоном, а інструментом примусу.

Останній і найважливіший урок — не плутати мир із паузою. Історія Мінська показала: замороження конфлікту лише розморожує агресора. Переговори мають робити мир можливим, а не прикривати продовження війни іншими засобами.

Кожен день, коли переговорні столи затягують процес, нагадує нам про ціну помилок 2014−2015 років. Уроки Мінська — це не просто нагадування про минуле, а попередження для майбутнього. Нові домовленості повинні стати фундаментом реальної безпеки, а не черговою паузою.

Джерело: NV