Крим як скриня Пандори: уроки, які варто винести

Стаття співзасновниці Національної платформи стійкості та згуртованості Юлії Тищенко для “Української правди”.

Війна розпочалася 20 лютого 2014 року, десять років тому, з моменту окупації українського Криму рф. 

Десять років руйнування системи міжнародної безпеки та міжнародного гуманітарного права, системних порушень прав людини.

Руками безшевронних “зелених ввічливих чоловічків” в перші години та дні агресії російські керманичі розбили скриньку Пандори війни та подальших кроків широкомасштабних вторгнень. Реакція обʼєднаного Заходу, а також міжнародних структур впродовж 2014 року й наступних часових меж виявилася непропорційною обсягу безпекових та гуманітарних загроз, які виникли внаслідок незаконної російської окупації території українського Кримського півострову. 

Російська сторона постійно обходила секторальні, а по суті територіальні міжнародні санкції щодо роботи в Криму західних кампаній та інші обмеження. Обсяг санкцій не став мотивом для зміни поведінки і політичних рішень рф. Скоріше черговим стимулом, адже кардинальним чином не впливав на можливості так званої “кримської інтеграції”. 

Значною мірою відповідь, непропорційна загрозам, й спричинила наступні події щодо агресії рф на сході України, й стала одним із прологів широкомасштабного російського вторгнення в Україну в лютому 2024 року. 

Брак адекватних стримувань, відповіді, пропорційної ризикам, з боку демократичних країн на агресію провокував росію робити подальші кроки. І широкомасштабний наступ – на жаль, логічний хід у цій історії.

У День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, який після подій 2014-го року відтепер вшановуємо щороку 26 лютого, також було зруйновано російській міф про мирний характер “возз’єднання” – саме так в російському дискурсі характеризують окупацію та спробу анексії суверенної української території.

Окупація Криму у внутрішньому російському вимірі надала путінському режиму додаткові складові імперської легітимності – в російському суспільстві склався своєрідний “російський консенсус”. Кримська окупація продовжила та перезапустила руйнівні тоталітарні процеси, реанімувала квазіімперські очікування. 

Впродовж років рф постійно намагалася демонструвати викривлену легітимність своїх територіальних зазіхань на Крим. Вони відбувалися паралельно із впровадженням безлічі наративів і публікацією статей російського президента, де прямо заперечувалися можливості існування української держави, української політичної нації. Фактично вони містили заклики до геноциду та дегуманізації українців. 

Заперечення права на існування України унаочнилося у російських воєнних злочинах під час широкомасштабного російського вторгнення. І з безпекового погляду, і з політичного, світ виявився абсолютно не готовий прийняти тодішні виклики. 

Практика заморожування конфліктів на пострадянському просторі свідчила, що агресора начебто можливо “вгомонити”. Пожертвувати “малим”, аби не допустити великої війни. Але підвалини 24 лютого 2022 закладалися саме тоді, коли був окупований Крим.

Так званий “кримський консенсус” в російському суспільстві зрештою зіграв в мінус й тим начебто ліберальним політичним силам, хто підтримав “провідну скрєпу”, й тим, хто був показово проти. Захоплення півострова фактично легітимізувало подальшу агресію з боку путінського режиму – за підтримки “аудиторії телевізора”, але також політиків, які обережно уточнювали про “не бутерброд”. 

Чим це може обернутися для своїх же “підданих”, тоді мало хто замислювався. Подивитися на крок уперед не було змоги посеред загальної ейфорії. 

Окупація та спроба анексії вцементувала у політичну свідомість імперський дискурс. “Все вірно – ми відновили історичну справедливість”.

За роки тимчасової окупації Криму росія використовувала цю територію як жахливу оруеллівську соціальну лабораторію. Інтеграція в соціальний, культурний, економічний, безпековий “простір росії” відбувалася шаленими темпами. Тут використовували всі методи – від активної мілітаризації півострова в безпековому плані та мілітаризація суспільства до “м’якого” вичавлювання, а фактично депортації корінного народу України, кримських татар,  “судових” впроваджень щодо “дискредитації російської армії”. 

Репресії та порушення прав людини, примус до громадянства рф, руйнування української культурної спадщини – цей перелік тривалий та відкритий. З усіма відповідними наслідками. Випробувані методи так званої “інтеграції” пізніше широко застосовувалися окупантами на півдні та сході України.

Сьогодні Крим використовується як оперативний кадровий резерв для заповнення адміністративних посад окупаційних адміністрацій Півдня, щоб створити видимість проросійської підтримки. Крим надав (і надає) “допомогу” в організації видачі російських паспортів – херсонські гауляйтери отримували їх з рук кримських “колег”. Українських вчителів із Херсонської області “перепрофілюють” у Криму, щоб підготувати їх для роботи на тимчасово окупованих територіях за так званими російськими стандартами.

За ці десять років вивчення української мови в школах Кримської автономії як предмету зведено майже до нуля. Це цілеспрямована політика, яка супроводжувалася залякуванням батьків і поширенням антиукраїнських наративів, що носять геноцидальний характер: ані України, ані українців “не існує”. На тимчасово окупованих територіях в навчальні плани теж введено “рідну мову”. За замовчуванням це російська.

Що з цим робити?

Принаймні системно протистояти впровадженню тез росії про легальність окупації і анексії. Використовувати міжнародні майданчики для дезавуації “економічних проєктів”, які начебто працюють попри санкції. Оприлюднювати чіткі тези, що тема Криму не може бути будь-яким підґрунтям для якихось компромісів з рф, адже це продовжує закладати далекосяжні стратегічні наслідки, які підриватимуть систему міжнародної безпеки, що зазнаватиме трансформацій.

Не менш важливо підтримувати міжнародну складову, зокрема на “Кримській платформі”. Головний меседж – відновлення справедливості для жертв і повернення Криму в склад України. Це в інтересах не тільки української держави, але загального міжнародного права, адже поступки за рахунок людей та територій призведуть у підсумку до ще більших викликів для системи стримувань і противаг. Аргументи про начебто “історичні” землі та легітимність територіальних зазіхань – прямий шлях до авторитаризму і агресії. Це проходила Європа в 30-ті роки 20 століття.

Усередині суспільства нам потрібно виробити спільну візію: як відбуватиметься кінетична деокупація та реінтеграція Криму? Це тривалий шлях, але без нього ми не зможемо стати насправді стійкими. 

Подібні візії та моделі опрацьовуються вже сьогодні. Триває робота з пошуку інструментів та шляхів когнітивної деокупації, зокрема, тих громадян, які перебувають під десятирічним отруйним впливом інформаційного “Новачка” – російської пропаганди.

Для світу ми маємо донести думку, що з Криму фактично почалась руйнація міжнародного права. Реакція країн-партнерів була непорівнянна із наявними безпековими викликами. Це відкрило двері для подальшої військової агресії.

Винести уроки – це той мінімум, що може зробити міжнародна спільнота.

Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості

Джерело: “Українська правда”