Що зараз розхитує нашу суспільну стійкість. Колонка Юлії Тищенко
І це може перевести побутову фрустрацію у конфлікт
На п’ятому році широкомасштабної російської агресії ризики для соціальної стабільності і суспільної стійкості відчутно змінюють свій характер. Сьогодні вони пов’язані не стільки з відкритими чи прихованими протиріччями щодо церкви або мови, які традиційно проявлялися в українському суспільстві раніше.
Обриси напруження переміщуються в соціальну площину. Йдеться про доступ різних груп(ВПО, ветеранів, людей з інвалідність, тощо) до ресурсів громади, потребу у справедливому розподілі цих ресурсів між різними вразливими групами на тлі безпекових викликів, психологічну втому та різний досвід проживання війни.
Впродовж квітня-травня 2026 року Національна платформа стійкості та згуртованості провела низку закритих фасилітованих діалогів у Чернігівській, Львівській, Чернівецькій, Вінницькій, Закарпатській, Дніпропетровській, Миколаївській та Харківський областях. Дослідження мало на меті з’ясувати, як у прикордонних та тилових громадах формується, підтримується або послаблюється суспільна стійкість, а також виявити ранні сигнали соціальної дестабілізації в умовах воєнного часу.
Вагома причина потенційного напруження, що може проявлятися в громадах, полягає не у запереченні потреби підтримувати вразливі групи, а у різних уявленнях про відповідальність, правила і справедливість надання ресурсів і допомоги. До того ж, значну роль відіграє «якість» комунікації з боку влади. Коли рішення погано пояснюються, процедури є складними, а результат залежить від особистих контактів чи неформальних зв’язків, виникає відчуття несправедливості та недовіри.
Попри відсутність відкритих конфліктів, у багатьох громадах накопичується приховане соціальне напруження. Воно проявляється через втому, взаємну настороженість, недовіру до інституцій та підвищену чутливість до питань справедливості. Побутові труднощі – житло, транспорт, доступ до послуг чи допомоги — поступово набувають ширшого значення, впливаючи на готовність людей залишатися в громаді, працювати та брати участь у її житті.
Приховане соціальне напруження не обов’язково проявляється негайно, але поступово знижує витривалість громад. Це непрямим чином підтверджує інше експертне дослідження Національної платформи з оцінки ризиків для суспільної стійкості (2024−2026). В усіх областях, де проводилися заміри, до «червоної зони» потрапляв ризик зростання кількості людей у складних життєвих обставинах. Тобто експерти оцінили ймовірність та впливовість цього ризику як досить високу.
У різних регіонах наявні спільні ключові ліній потенційного напруження. Перша — конкуренція між різними групами вразливості: внутрішньо переміщеними особами, ветеранами, родинами військових, людьми з інвалідністю та іншими категоріями, які потребують підтримки. Коли ресурси обмежені, їх починають сприймати як предмет змагання.
Найгострішою соціальною проблемою практично в усіх регіонах залишається житло. Від доступності житла залежать не лише умови життя ВПО, а й можливості молодих родин, ветеранів та інших вразливих груп планувати майбутнє. Питання житла поєднує матеріальний, інтеграційний і символічний виміри, а саме — визначає можливість закріплення ВПО, стабільність родин, перспективи працевлаштування, а також відчуття, чи громада реально включає людину у свій простір.
По-друге, це напруження між досвідом фронту і тилу,що проявляється у темі «служить — не служить», у ставленні до ветеранів, а також у чутливості до публічних висловлювань про війну, втрати і мобілізацію.
Третя лінія — недовіра до інституцій. Непрозорі правила, слабка комунікація та бюрократичні бар’єри змушують людей сприймати державні й місцеві рішення не як підтримку, а як прояв нерівності.
Четвертий вагомий ризик — психологічне виснаження під час тривалої війни, яке знижує поріг конфліктності й підсилює чутливість суспільства до чуток, символічних тем, локальних інцидентів, гібридних засобів впливу РФ.
Окремим фактором ризику залишається мовне питання. У більшості випадків воно не є самостійним джерелом конфлікту, проте може стати каталізатором вже наявної напруги, коли мовна чутливість накладається на загальне виснаження та конфлікти довкола мобілізації, виплат або розподілу допомоги. У ширшому сенсі мовне питання функціонує не як автономний конфлікт, а як додатковий символічний маркер, здатний швидко загострювати вже наявну недовіру.
Отже, якщо узагальнити, найбільша загроза соціальній стабільності полягає у поступовому розмиванні довіри до правил, рішень й інституцій — зокрема, стосовно розподілу соціальних ресурсів, що може перевести побутову фрустрацію у конфлікт.
У цих умовах підтримка соціальної стійкості України має враховувати як безпекові, так і суспільні виклики. Ефективні рішення повинні бути конфліктно-чутливими, спиратися на місцевий контекст і враховувати відмінності між регіонами, громадами та соціальними групами.
Соціальному напруженню простіше запобігти, ніж працювати з його наслідками. Тому у громадах варто проводити регулярні діалоги між жителями та владою, відстежувати ризики, створювати зручні канали для зворотного зв’язку, зрозуміли алгоритми співпраці та доступу до соціальних послуг.
Люди мають розуміти, хто і чому отримує підтримку, а також легко знаходити необхідні сервіси та інформацію про них. Важливо, щоб підтримка сприймалася як справедлива і зрозуміла, а не як привілей для окремих груп.
Суспільна стійкість формується на перетині безпеки, доступу до ресурсів, якості щоденних відносин і спроможності місцевих інституцій. Тож практичну допомогу треба «синхронізувати» з розвитком довіри та відкритою комунікацією Саме це допоможе зменшити ризики соціального напруження в умовах війни на виснаження.
Джерело: NV