Від «мирного плану» до «дуелі». Як РФ переналаштовувала наративи війни. Колонка Юлія Тищенко

Москва намагається змусити світ звикнути до думки, що «мир» — це не припинення війни, а форма керування Україною та стримування Заходу

У своїй основі російська пропаганда не створює нових «сенсів» війни — вона змінює режим подачі «даних». Каркас залишається сталим — заперечення української суб’єктності, вимога капітуляційних «перемовин» і традиційне трактування війни як конфлікту із Заходом. Остання теза адресується переважним чином внутрішньому російському споживачеві. 

Водночас впродовж періоду з червня 2024 року до січня 2025-го відбувається якісна трансформація наративів війни. Це певний зсув від «торгу» та спроб легітимації «вимог» з боку РФ до «управління страхом» як головної технології тиску.

Також посилюється наратив «сакральної легітимації» воєнних дій. Згадаємо хоча б те, що патріарх РПЦ характеризує російського очільника як «православного вождя».

Отже, пропоную подивитися, як саме, крок за кроком, відбувався згаданий зсув. Адже розуміння механіки «наративних війн» є важливою передумовою нашої стійкості. В умовах гібридної війни, яка продовжується поряд із повномасштабним воєнним вторгненням, знати про маніпуляції свідомістю та тонкощі ворожої пропаганди — своєрідний must have. 

Ситуація і таймлайн змін

Напередодні Глобального саміту миру, який відбувся 15−16 червня 2024 року, Москва виносить на авансцену «перемовини» у вигляді «мирного плану». Фактично він є набором вимог до України й, зокрема, передбачає вихід українських військ з областей, які РФ оголосила«своїми», відмову від НАТО, «визнання реалій» та інші умови. 

Важливою була не новизна вимог, а тональність. «Мир» подається як шанс, що має терміновий характер, адже наступні переговори відбуватимуться на ще гірших для Києва умовах. 

Отже, «мир» тут — не про припинення вогню. Це інструмент примусу: поступіться зараз, бо потім буде ще дорожче.

Трохи пізніше Росія переходить до своєрідної «гойдалки». То перемовини оголошуються«неактуальними», то Москва заявляє про свою готовність «сісти за стіл переговорів хоч завтра», але за незмінних умов. Тодішні військові дії в Курській області стають приводом посилити рамку «тероризму з боку України» та виправдати відмову від контактів, але водночас не знімають з порядку денного переговорну пастку.

Паралельно, щоб тиснути на суспільні настрої в Україні, РФ зміцнює наратив «Захід втомився» і «Все вже вирішено без вас».

Приблизно у той самий час Кремль перетворює ядерну погрозу із «страшилки» на квазі-офіційний регламент російської зовнішньої політики. Зокрема, проговорюються зміни до ядерної доктрини РФ та розширення умов «стримування». Посил простий: навіть напад неядерної держави, якщо він «підтриманий ядерною», може трактуватися як «спільний напад». Формально це подається як «сигнал Заходу», по суті – ми бачимо спробу змінити рамку ухвалення рішень щодо України у західних столицях.

У жовтні 2024 року РФ активізує дипломатичні потуги, покликані продемонструвати, що вона не є ізольованою в міжнародному вимірі. Декорацією нової легітимності виступає саміт БРІКС у Казані. Але цей саміт використовується не тільки як доказ «неізоляції», але й як упаковка війни в історію про «новий світовий порядок». Російська логіка тут така: якщо світ «переформатовується», то війна проти України — частина глобального перелому, РФ — не агресор, а «центр тяжіння» альтернативного блоку.

За місяць, у листопаді, РФ, оновивши ядерну доктрину, переходить від сигналів до демонстрації «міці» — зокрема, використовує Орєшік у неядерному застосуванні й погрожує повторенням і розширенням кола можливих «адресатів». Відтепер ядерний компонент з боку Росії працює як провідний інструмент управління порядком денним через «страх». Москва прагне змінити не лише ситуацію на фронті, а й психологію підтримки України у США та Європі.

У грудні погрози набувають дещо театральної форми. Відтепер це виклик України «на дуель». Мовляв, нехай ППО в Києві оберуть ціль, зосередять там ресурси й пробують перехопити російські ракети. Іншими словами, страх упаковують у видовищність, щоб він легше циркулював у медіа.

Паралельно відбувається ще глибший зсув у переговорному наративі – у ньому з’являється концепт «гарантій безпеки для РФ», який фактично означає післявоєнний контроль над Україною. Наприклад, озвучуються ідеї федералізації та довгострокового контролю повітряного простору. «Мир» у цій логіці — не статус нейтралітету, який вимагався раніше, а повноцінна архітектура підпорядкування.

На початку 2025 року Росія закріплює шантаж під виглядом «звичайної дипломатії», намагаючись нормалізувати військову ескалацію. Звучать формули про «відкриті двері для мирного врегулювання», але переговори прив’язуються до конкретної територіальної умови — виходу ЗСУ з Донбасу/”визнання реалій”. Паралельно погрози підкріплюються медійними жестами. 

Так формується нова рамка, коли торг і залякування подаються як стандарт міжнародних відносин.

Отже, якщо підсумувати, «мир» для РФ став технологією примусу. Переговори весь час залишаються інструментом «капітуляційної рамки», але вимоги стають дедалі конкретнішими, жорсткішими та «раціональнішими» для зовнішнього споживача. 

Друга тенденція полягає в тому, що ключовий важіль тиску змістився в бік керування страхом. Вересень позаминулого року дав «регламент» ядерного шантажу, листопад — демонстрацію, грудень — шоу-формат, січень — фонову звичку до погроз. Це спроба перенести війну з поля бою в поле політичних рішень союзників України. При цьому ядерні погрози актуалізуються кожен місяць. Наприклад, свідчення цього — розмови про ядерний удар по одній з європейських столиць у відповідь на підтримку України.

Нарешті, третя тенденція демонструє, що вимоги РФ еволюціонували від «не НАТО» до «контролю над Україною». Груднева надбудова про «гарантії безпеки для РФ» фактично дорівнює проєкту післявоєнного управління Україною. Це спроба замінити воєнну перемогу політичним механізмом підпорядкування, якщо війна затягується й дорожчає.

Москва намагається змусити світ звикнути до думки, що «мир» — це не припинення війни, а форма керування Україною та стримування Заходу. І саме ця нормалізація шантажу є найбільш небезпечною зміною у наративах війни.

Джерело: NV