Життя в окупації не злочин – потрібен індивідуальний підхідпід час розгляду про можливий колабораціонізм, – підсумки дискусії
12 листопада 2024 року відбулася публічна дискусія “Уявлення та державна політика щодо колабораціонізму: ризики для стійкості та згуртованості”, яку організувала Національна платформа стійкості та згуртованості разом із партнерами – Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Модерував захід журналіст Андрій Куликов. На початку він зазначив, що росія, всупереч міжнародним гуманітарним нормам, нав’язує своє громадянство нашим співвітчизникам в окупації. Воно ж є “доступом” до всіх соціальних послуг. Проживання на тимчасово окупованій території (ТОТ) – не злочин, й це має враховувати українське законодавство.
Ми маємо постійно тримати наших співгромадян, які опинилися в окупації, в полі зору й доносити до них певні меседжі – зокрема, про їх долю після повернення Україною власних територій, про політики, які здійснює Україна щодо них під час великої війни. Про це сказала співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості Юлія Тищенко. Вона також підкреслила, що примус до набуття громадянства країни-агресора – гуманітарний злочин. РФ впроваджує відповідну політику з моменту окупації Криму, Україна вважає російське громадянство на тимчасово окупованих територіях нікчемним.
Експертка згадала декілька досліджень, які демонструють, що в українців є значний попит на справедливість, куди входять й питання покарання за колаборацію з агресором. Зокрема, згідно всеукраїнського опитування“Когнітивна деокупація Криму”, проведеного КМІС у липні-серпні 2024 року, майже 90% опитаних вважають, що має бути кримінальна відповідальність для тих, хто працював в “органах влади”, створених Росією. При цьому показники практично ідентичні незалежно від того, про яку територію ми запитуємо – про Крим, Донецьку / Луганську чи Запорізьку / Харківську /Херсонську області.
Однак, ті ж опитування доводять, що майже 80% громадян України не мають упереджень та готові до співпраці з кримчанами, з громадянами, які перебувають на тимчасово окупованих територіях Херсонської та Запорізької областей. При цьому значною мірою респонденти поділяють думку, що топ чиновникам окупаційних органів влади потрібно заборонити після деокупації обіймати керівні посади. Водночас не підтримуються звинувачення у колаборації стосовно представників комунальної сфери, тих, хто ліквідує надзвичайні ситуації, малого бізнесу.
Очевидно, що ступінь та різновид покарання напряму залежить від того, чи належала людина до так званої “верхівки” незаконної окупаційної влади або, як-то рятівники чи комунальники, забезпечувала життєдіяльність міста.
Олександр Павліченко, виконавчий директор УГСПЛ, теж наголосив на тому, що визначити момент, коли починається колабораціонізм, доволі важко, особливо якщо йдеться про працю людей, без яких не виживуть міста – медиків, рятувальників, комунальних працівників.
“Найбільша риба не ловиться в ці тенета”, – так правозахисник окреслив одну з головних проблем відповідного законодавства. Колаборанти, у злочинній діяльності яких не може бути сумнівів, просто відходять з території України разом із російськими військами.
Наслідки окупації перекладаються на людей, а держава не хоче поділяти відповідальність. Таку думку висловила Альона Луньова (адвокаційна директорка, Центр прав людини ZMINA). Друга проблема – “демонізація” проживання на ТОТ. Подібні тези, які лунають у нашому публічному просторі, швидко підхоплює пропаганда рф. Мовляв, “якщо Україна повернеться, нічого доброго на вас не очікує”.
Що стосується власне законодавства, то навряд чи його вдасться змінити найближчим часом. Але у будь-якому разі важливо чути громадську думку – дослідження щодо колабораціонізму регулярно проводилися й в суспільстві є консенсусне бачення щодо категорій тих, хто має бути засудженим.
Олена Ніжельська, регіональна координаторка Національної платформи у Луганській області, поділилася власним досвідом та спостереженнями. У суспільстві існує величезний запит на справедливість, але водночас немає впевненості, що вона буде досягнута. Звідси – злість на безкарність або “віртуальні вироки” –підозрюваним у колабораціонізмі, яких не вдалося затримати.
З іншого боку, відбувається дегуманізація “колаборантів”, яка також заснована на недовірі до інституцій. Через психологічні травми та втрати люди вимагають покарань не лише для колаборантів, але й для членів їх родин.
Якщо казати саме про уявлення щодо колабораціонізму, є відчуття, що правосуддя не встигає за запитом на справедливість.
Згідно з чинним законодавством, у нас формується дуже широке уявлення про те, хто є колаборантом. Й це роз’єднує суспільство, бо часто “ждунами” називають навіть тих, хто виїхав з ТОТ. До того, у “колаборанти”записують жителів цілих регіонів. Такою ситуацією користується ворог для створення ІПСО. Про це розповів Дементій Білий, регіональний координатор Національної платформи у Херсонській області.
Він теж відзначив, що соціологічні дослідження фіксують високу жагу до справедливості. Зокрема, відповідаючи на питання, що потрібно для відновлення деокупованої громади, люди відповідають, що, по-перше, відбудова зруйнованого, і по-друге – покарання колаборантів. Недоліком законодавства є те, що під засудження часто потрапляють “другорядні персони”.
Люди прагнуть індивідуального підходу до відповідальності за колабораціонізм (наприклад, певна професія не є індульгенцією), але наразі зміст відповідної статті Кримінального кодексу надто широкий. Також існує незадоволеність реалізацією законодавства. Ці думки висловила Анна Осипчук, наукова директорка Школи політичної аналітики НаУКМА.
У другій частині заходу виступив Микола Пашковський, кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В.В. Сташиса Національної академії правових наук України, адвокат. Він презентував результати аналітичного дослідження законопроєктів щодо колабораціонізму.
Повномасштабне вторгнення Верховна Рада зустріла із “невпевненістю” щодо оцінки взаємодії людей в окупації з ворогом та відповідного типу покарання. Протягом 2022-2023 років найбільше засуджень стосувалися обіймання посад в окупаційній владі, що справді є проявом колабораціонізму, а також публічних закликів (здебільшого – у соцмережах і не на окупованих територіях), які не становили серйозної загрози національній безпеці і загалом не можуть вважатися проявом колабораціонізму, оскільки він, зазвичай, здійснюється саме на території, що окупована ворогом.
До головних недоліків статті 111-1 Кримінального кодексу “Колабораційна діяльність” відносяться надмірність та нечіткість криміналізації за колабораціонізм, а також її часткова неузгодженість з міжнародним гуманітарним правом – на це вказували як національні, так і міжнародні монітори.
Окремим, але дуже важливим питанням є комунікація української влади з людьми на ТОТ – вони мають чітко розуміти, яка поведінка криміналізована, а яка ні.
Ми починали з питань запобігання колабораціонізму, але виявили, що сам термін сприймається дуже не однозначно. Про це сказав Мирослав Лаврінок, керівник аналітичного напряму УГСПЛ. Організація провела багато досліджень та іншої аналітичної роботи і має намір продовжити її, щоб в кінцевому підсумку змінити державну політику щодо відповідальності за колабораціонізм.
Питання щодо колабораціонізму залишаються суспільно чутливими. Адже завжди є суб’єктивний момент: які саме дії в окупації (не)вважаються соціально прийнятними в Україні?
Національна платформа стійкості та згуртованості започаткована у лютому 2018-го року. Наші стратегічні пріоритети – це стійкість держави та суспільства, згуртованість та єдність. За час своєї діяльності Національна платформа стійкості та згуртованості провела понад 100 публічних заходів на національному, регіональному та місцевому рівнях й залучила провідних міжнародних експертів з питань миробудування, перехідного правосуддя, інформаційної реінтеграції, соціальної згуртованості та національної єдності. Цей захід буде організований в рамках проєкту “Забезпечення стійкості України в умовах зростання ризиків та наслідків війни”, який реалізовується за фінансової підтримки Європейського Союзу.