Антикорупційний Дикий Захід. Що має робити Зеленський. Блог Олега Саакяна

Війна компроматів і кругова порука в істеблішменті нищать українську державність

Форест Ґамп, Карфаген, публічне протистояння колишнього генпрокурора Руслана Кравченка директорові Національного антикорупційного бюро Сергієві Кривоносу… Українська антикорупційна дискусія дедалі більше зводиться до війни прізвищ, тоді як умови, що знову й знову відтворюють корупцію, майже не змінюються.

Влада може пожертвувати фігурою, опоненти — оголосити її уособ­ленням зла, але сама система залишається недоторканною і дисфункціональною.

Якщо влада самоусувається від антикорупційної політики, захищає «своїх» і воює з антикорупційними органами, вона сама стає частиною проблеми в очах суспільства, яке прагне справедливості. Тоді боротьба з корупцією звужується до полювання на окремих корупціонерів, а на слідчого падає тягар очікувань, якими мала б опікуватися політична система. Кримінальне провадження може покарати винного, але не змінить правил добору кадрів, розподілу ресурсів та нормативних вилок.

Без правових, інституційних і кадрових рішень запускається порочний уроборос [міфологічний символ у вигляді змії, яка пожирає власний хвіст, утворюючи коло або вісімку]. Чергове викриття оголює провал, але влада його не усуває, а ще більше закривається в «оточеній фортеці».

Тоді держава втрачає людей, які не готові працювати там, де лояльність означає поблажливість до корупції, а кругову поруку називають командністю. Професіонали йдуть або втрачають ініціативу через вибірковість правил. Кадрова лава запасних поступово перетворюється на один стілець.

У такій системі відомства починають воювати між собою, а суспільство перестає вірити всім. Антикорупційні органи — це імунітет: що активніше він реагує на хворобу, то сильніше лихоманить організм.

Вимкнути імунітет не означає вилікувати хворобу. Саме тому спроба поставити Національне антикорупційне бюро і Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру під політичний контроль була не рішенням, а атакою на симптом. Причини має усувати влада, а не слідчий. Її завдання — зробити корупцію ризикованою для всіх.

Таким і є антикорупційний Дикий Захід: у перестрілці компроматів кожен вважає чужу поразку власною перемогою. Якщо переслідують «нашого» — це політична розправа, якщо «їхнього» — торжество справедливості.

А країна платить за цю гру довірою громадян і партнерів.

Неможливість провести вибори лише загострює кризу: невдоволення накопичується, попит на прості й радикальні рішення зростає. Відкладання системної антикорупції на «після війни» консервує залежний апарат і роз’їдає довіру до влади.

Це ілюзія контролю для Банкової.

За свіжим опитуванням КМІС [наприкінці вересня], 72 % респондентів вважають особисто Володимира Зеленського відповідальним за корупційні дії його оточення. Це і є той самий суспільний запит на політичну відповідальність. Ідеться не про юридичний вирок главі держави, а саме про невиконаний політичний запит.

Кредит довіри 2022 року Зеленському давали для порятунку країни. Ті, хто воює, донатить і живе під російським терором, мають право вимагати взаємності. Політичну відповідальність не відкладеш до виборів. Влада має нарешті зайнятися антикорупційною політикою: ламати схеми, повертати інституціям спроможність і створювати правила, за яких корупція не відтворюється автоматично. Потрібні не показові покарання, а прозорі процедури й невідворотність наслідків.

Такий процес, навіть частково запущений, звучить цинічно, але це ще й шанс для влади зберегти себе, впливаючи на темп і якість реформ. Відмова від кругової поруки може повернути їй суб’єкт­ність. Інакше криза довіри перестане бути проблемою однієї політичної команди й стане загрозою самій державі — її здатності ухвалювати рішення, мобілізувати ресурси та вимагати від суспільства витривалості.

Джерело: NV