Довга облога: як Росія виснажує Україну і чого нас учить Троя. Блог Юлії Тищенко
Війна на виснаження — це не метафора і не просто синонім «довгої війни». Це стратегія, у якій перемагає не той, хто завдає найсильнішого удару, а той, хто довше зберігає ресурси, функціональність і волю до опору
Сьогодні ворог поєднує нову тактику терору умовно «тилових» міст (і Київ тут — наочний приклад) і психологічного тиску та спроби розколу суспільства зсередини.
Мета війни на виснаження — не розгромити супротивника в одній битві, а зробити продовження боротьби для нього нестерпно дорогим. Ще на початку ХХ століття німецький військовий історик Ганс Дельбрюк протиставляв «стратегію знищення» «стратегії виснаження», у якій головною мішенню є не армія як така, а ресурси й терпіння противника.
Війни на виснаження бувають різними.
Перший тип — позиційний, коли армії місяцями стоять одна навпроти одної. Найвідоміший приклад — Перша світова війна, битва під Верденом у 1916 році. Німеччина хотіла «знекровити» французьку армію, але виснажилася й сама: за десять місяців обидві сторони втратили понад 700 тисяч убитими й пораненими, а фронт майже не зрушив із місця.
Другий тип — економічний, коли б’ють не по армії, а по тилу. У Першу світову Британія заблокувала Німеччину з моря, і нестача їжі поступово виснажила і солдатів, і цивільних.
Третій тип — терористичний, коли залякують мирне населення. У 1940−1941 роках Німеччина місяцями бомбила Лондон, щоб зламати дух британців, але натомість лише згуртувала їх.
Особливість нинішньої російської війни в Україні в тому, що вона поєднує всі ці виміри одночасно: позиційні бої на фронті, терор міст, воєнні злочини проти цивільних в Україні, воєнні злочини на тимчасово окупованих територіях, удари по енергетиці й економіці та тиск на суспільство через інформаційні операції, щоб посіяти паніку та зневіру.
Троянський урок: із глухого кута виходять через інновацію
Можливо, найвідоміша війна на виснаження в європейській культурі та літературі — Троянська. За переказами, ахейці десять років стояли під мурами Трої. І «Іліада» Гомера значною мірою саме про те, як довга війна роз’їдає зсередини не лише обложене місто, а й військо облоги, серед якого поширюються втома, епідемії, сварки між військовими.
Ані сила, ані терпіння не дали результату. Глухий кут розірвала інновація — дерев’яний кінь, нестандартне рішення, яке змінило саму логіку протистояння. З цього прикладу можна й досі виносити уроки.
По-перше, з війни на виснаження виходять, змінюючи правила гри через інновації. Україна вже має власних «троянських коней». Морські дрони без повноцінного флоту змусили російський Чорноморський флот перенести основні сили із Севастополя до Новоросійська й відкрили в минулі роки зерновий коридор. Дрони-перехоплювачі мають зробити збиття шахеда дешевшим за сам шахед. Логіка однакова — змінити рівняння вартості таким чином, щоб виснажувався вже нападник.
Другий урок менш очевидний. Трою не взяли штурмом — троянці самі затягли коня в місто, бо втомилися і повірили, що війна скінчилася. Виснаження небезпечне не тільки руйнуваннями, а й тим, що послаблює пильність і робить суспільство вразливим до «подарунків», які обіцяють швидке полегшення. Саме тут і пролягають три виміри сьогоднішнього російського тиску.
Атака на тил
Близько двох місяців тому Росія змінила логіку далекобійних ударів українських міст: замість масованих одноразових залпів — атаки, розтягнуті на добу, з дедалі більшою часткою реактивних дронів. Навіть коли більшість із них збито, постійна готовність ППО виснажує людей і дорогі перехоплювачі. Мішенню стають не окремі об’єкти, а міські системи — енергетика, транспорт, зв’язок, логістика, склади ліків, де збій в одній ланці послаблює інші.
Показовий приклад — удари по київських мостах: дешевий дрон не обов’язково руйнує міст, але змушує його перекрити, і далі проблема розповзається містом — змінені маршрути, затори, затримки екстрених служб. Виснаження тут означає втрату функціональності міста й відчуття, що воно більше не є безпечним і передбачуваним середовищем.
Відчуття безпорадності
Напередодні зими в соцмережах і медіа звучить теза: держава перекладає свої обов’язки на громадян і пропонує модель індивідуального виживання. Частина цих претензій реально легітимна — певні рішення справді були запізнілими чи недостатніми.
Саме тому вони й небезпечні як матеріал для ІПСО: їх не треба вигадувати, достатньо змістити відповідальність з агресора на власну державу. Відповідь «це все російське ІПСО» не працює, бо питати владу про підготовку — це нормальна демократична підзвітність. Працює інше: чесна й конкретна картина загроз, реальних спроможностей держави і партнерство з громадами.
«Досвід проживання»
Різний досвід війни — у Харкові й у Львові, у родини, що втратила дім у Маріуполі, і в родини загиблого воїна з Закарпаття — легко перетворити на конкуренцію щодо жертв. Тоді замість питання «як нам разом витримати?» постає питання «хто страждає більше?», а це прямий шлях до російського наративу про українців, які «не розуміють одне одного».
Отже, фізичні атаки ворога мають значно ширший ефект, бо внаслідок них зростає втома, тривожність і відчуття невизначеності. Тому особливо важливим стає питання, чи довіряють люди державі та місцевій владі, чи розуміють логіку ухвалення рішень і чи бачать, що інституції здатні захистити їх і допомогти впоратися з руйнівними наслідками.
Війна на виснаження, у якій ми перебуваємо, — це також змагання систем: хто швидше відновлюється, ухвалює своєчасні рішення й утримує довіру. Троя впала не тоді, коли в неї скінчилися стріли, а тоді, коли втомлені захисники самі відчинили ворота.
Тому стійкість України має два виміри. Технологічні інновації змінюють ціну війни для агресора. Суспільні — прозорість рішень, діалог, горизонтальна взаємодія — не дають утомі перетворитися на розкол. Головне завдання — не просто витримати черговий удар, а не впустити в місто «коня», який обіцяє полегшення ціною нашої єдності.
Джерело: NV