На чому тримається суспільна стійкість України. Колонка Юлії Тищенко для NV

На п’ятому році повномасштабної війни українське суспільство залишається стійким. За цими словами легко не помітити головного: стійкість 2022-го і стійкість 2026 року — це різні суспільні стани

У 2022 році провідними словами були «евакуація», «порятунок», «прихисток», «гуманітарна допомога». Там, де держава не встигала відповісти на всі виклики, відповідальність брали на себе волонтери, громадські організації та активні мешканці громад. У 2026-му до них додалися інші: житло, робота, медицина, освіта, транспорт, реабілітація, безбар’єрність, зрозумілі правила і передбачуваність майбутнього.

Цей зсув принциповий. Суспільна стійкість тепер не є виключно мобілізаційною, вона перевіряється не лише здатністю пережити чергову атаку. Вона залежить від того, чи може людина знайти роботу, влаштувати дитину до школи, отримати адміністративну послугу, дістатися укриття, зрозуміти рішення місцевої влади.

Сьогодні суспільство навчилося працювати під час тривог, відновлювати зруйноване, планувати життя між обстрілами та відключеннями. Мобілізаційна стійкість поступово перетворилася на повсякденну стійкість.

Стійкість повертається у ближнє коло

За даними Омнібусу, проведеного дослідницькою агенцією Info Sapiens на замовлення Українського незалежного центру політичних досліджень у травні 2026 року, головним джерелом стійкості для 57% українців залишається віра у Збройні сили України. Понад половина опитаних називає джерелом стійкості тих, хто поруч, кому довіряють, — сім’ю, родичів і близьких, приблизно чверть — щоденну працю.

За даними BTI Ukraine Country Report 2026, 77% українців допомагають незнайомим людям, 67% регулярно роблять пожертви, 27% долучаються до волонтерства.

Довіра дедалі більше концентрується навколо тих, чию користь люди бачать безпосередньо: сім’ї, ЗСУ, ДСНС, волонтерів, сусідів. Натомість зберігається дистанція до політичних та управлінських інституцій. Суспільство готове до горизонтальної взаємодії, але не завжди впевнене у послідовності рішень влади та її здатності визнавати помилки.

Потенційною лінією напруги залишається розрив між фронтовим і тиловим досвідом. Військові, ветерани, родини загиблих, ВПО, мешканці прифронтових територій та українці за кордоном переживають війну по-різному. Ці досвіди потребують взаємного визнання: героїзація одних і знецінення інших можуть створити нові суспільні поділи.

Горизонтальні зв’язки залишаються потужним суспільним ресурсом, але він не безмежний. Громади зберігають функціональність завдяки поєднанню волонтерства, громадської активності, донорської підтримки та відповідальності окремих людей. Проте волонтери, медики, соціальні працівники, вчителі й активісти не можуть постійно компенсувати нестачу кадрів, коштів і системних рішень на рівні управління.

Громада як простір повсякденного життя

Якість повсякденного життя визначає, чи відчуває людина громаду своїм простором, а державу — присутньою і дієздатною. Особливо виразно це видно на прикладі внутрішньо переміщених осіб. У більшості громад їх інтеграція відбувається без відкритих конфліктів, але часто залишається неповною. Головні бар’єри — житло, нестійка зайнятість і відсутність довгострокової визначеності. Без стабільного доходу та можливості оселитися інтеграція перетворюється на паралельне співіснування. Повноцінне включення починається тоді, коли вимушених переселенців сприймають не лише як отримувачів допомоги, але як нових мешканців, учасників ринку праці, громадських процесів і відновлення.

Іншим тестом на спроможність громади стає повернення ветеранів. Йдеться не тільки про пільги, а про готовність медицини, соціальних служб, роботодавців, освітніх закладів і місцевої влади працювати з людьми, які мають досвід війни. Здатність громади створити зрозумілий маршрут реабілітації, працевлаштування та повернення до цивільного життя визначатиме її майбутню згуртованість.

Те, що сьогодні значною мірою тримається на волонтерах і громадських організаціях, має стати частиною зрозумілих державних і місцевих політик та сталих сервісів.

Справедливість слід перетворити на управлінський принцип. Прозорі критерії ухвалення рішень, відкриті бюджети, швидка й адекватна реакція на порушення — саме через такий досвід, а не заклики відновлюється довіра до влади.

Не менш важливо на рівні громад впроваджувати сталі механізми діалогу. Зокрема, створювати безпечний простір і проводити нейтральну модерацію для раннього виявлення потенційно конфліктних моментів та відновлення довірливих стосунків.

Не дати витривалості стати виснаженням

Українська суспільна стійкість не зникає, але трансформується. Вона дедалі менше нагадує короткий мобілізаційний ривок і дедалі більше — марафон, у якому потрібно постійно відновлювати сили. Те, що сьогодні тримається на волонтерах, громадських організаціях і персональній відповідальності, має ставати частиною сталих державних та місцевих політик. Потрібні зрозумілі маршрути послуг, професійні команди, доступна інфраструктура, відкрита комунікація та відповідальність за невиконані рішення. Не менш важливі постійні механізми діалогу, які дозволять визначити лінії напруження до того, як воно переросте у відкриті конфлікти.

Головне завдання полягає не в тому, щоб знову закликати українців триматися. Вони й так тримаються надзвичайно довго. Завдання держави та громад — створити умови, за яких суспільна витривалість не перетворюватиметься на виснаження, а сильні горизонтальні зв’язки отримають опору в дієздатних і людяних інституціях.

Під час підготовки тексту використано результати омнібусу 2026 року та закритих фасилітованих діалогів у Чернігівській, Львівській, Чернівецькій, Вінницькій, Закарпатській, Дніпропетровській, Миколаївській і Харківській областях, проведених Національною платформою стійкості та згуртованості.

Джерело: NV