“Практики міжконфесійної толерантності можуть стати зразком для суспільства в цілому”, – підсумки відкритого обговорення

9 червня 2023 року відбулася відкрита дискусія “Релігійні організації Київщини під час війни: приклади згуртованості та ризики для стійкості”, яку організувала Національна платформа стійкості та згуртованості».

Учасники заходу говорили про трансформацію духовних практик, звертаючи увагу як на ті фактори, які посилюють релігійні організації у ці складні часи, так і на виклики сьогодення та найближчого майбутнього. 

Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи, вважає, що ключовим моментом стійкості є готовність до співпраці та взаємної підтримки.

Ця теза підтверджується практичним досвідом інших спікерів. 

Зокрема, заступниця голови Київської обласної військової адміністрації Жанна Осипенко розповіла про діяльність Київської обласної ради Церков та релігійних організацій. Спільно з державою представники різних конфесій (а в Київській області налічується 1958 релігійних організацій) забезпечують гуманітарну допомогу та прихисток для тих, хто цього потребує, а також поширюють капеланське служіння.

Ще один приклад відкритості та взаємодії – громадська організація “Крила перемоги”. За словами її голови Вікторії Нестеренко, ГО створена за підтримки Духовного управління мусульман України та допомагає мусульманським батальйонам ЗСУ, але також відкрита для підтримки військових будь-якого віросповідання. Волонтери в “Крилах перемоги” також належать до різних конфесій.

“Здатність людей об’єднуватися дуже сильно мотивує”, – зазначила Вікторія Нестеренко. 

Церква може стати (і часто вже є) свого роду посередницькою мережею між владою, яка озвучує потреби, донорами, благодійниками та тими, хто потребує допомоги. На цьому наголосив п. Сергій Жаворонков, адміністратор Духовного центру християн віри євангельської “Спасіння” з міста Вишневе Київської області. 

Після початку повномасштабної війни центр активно співпрацює з ОДА та мерією, які надають списки нужденних для доставки допомоги.

Наш храм став “духовним хабом”, – говорить о. Мирослав Латинник, парох парафії Різдва Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви (м. Ірпінь Київської області). Після деокупації міста храм завжди відчинений, а священник – на місці. 

В Ірпені створена Міжконфесійна релігійна рада – її учасники радяться, яким чином організувати соціальне служіння. Зокрема, налагодили контакти з місцевою владою для отримання списків тих, хто потребує допомоги або, наприклад, розподілити кошти для відновлення житла. 

Подібні практики міжконфесійної толерантності можуть стати зразком для суспільства в цілому.

Проте велика війна також загострила вже деякі існуючі виклики та спричинила нові.

По-перше, йдеться про необхідність продовження і завершення “деколонізації” (“декомунізації”, “десовєтізації”) православної церкви. 

Як заначив перший заступник голови Державної служби України з етнополітики і свободи совісті Віктор Войналович, вплив ідеології “руського миру” на українське православ’я завжди був різновидом гібридної зброї, а наразі російська церква – це безпосередній елемент мілітаристської машини держави-агресора. 

Звільнені території України потребують “духовної деокупації”, але “духовна деколонізація” актуальна для всієї України.

о. Георгій Коваленко, який є ректором Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості, зауважив, що подібна “деколонізація” має торкнутися й церковного простору – зокрема, інтер’єрів та топоніміки. Адже приход може перейти до ПЦУ, а самий храм залишається “оздобленим” зображеннями Олександра Невського або навіть російських царів.

На думку митр. Олександра (Драбинка), митрополита Переяславського і Вишневського Православної церкви України та головуючого у Київській обласній раді Церков і релігійних організацій, “десовєтізація” церкви потребує низки заходів, іноді досить жорстких – від ревізії навчальних програм до продовження люстрація церковнослужителів, що 
“за совєтів»” співпрацювали зі спецслужбами та запобігання деструктивній діяльності єпископів, які попри бажання пастви, залишаються “вірними” МП.

Другий виклик нашого часу – підтримання зв’язків з прихожанами, які вимушено виїхали за кордон. о. Георгій Коваленко вважає, що крім комунікації онлайн, до “своїх” може час від часу приїздити їх священник. Це корисніше, ніж створювати нові інституції. 

Ще одна нагальна потреба воєнного часу – розвиток капеланства. На думку митр. Олександра (Драбинка) капеланів потрібно виховувати зі студентства, а також організовувати капеланське служіння для ВПО.

Капелани також мають допомагати військовим, які повернулися із зони бойових дій, та їх родинам. За словами п. Сергія Жавронкова їх капелани вже “працюють з травмою” хлопців із ЗСУ, котрі перебувають на ротації після боїв на Бахмутському напрямку.

р. Дмитро (Давід) Мільман, уповноважений від Всеукраїнського конгресу іудейських релігійних громадщодо співпраці із ЗСУ, підкреслив, що в українському суспільстві, де, на жаль, немає традиції звертатися до психолога, капелани та священнослужителі – єдина надія для багатьох. Важливо, що, за словами рабина, капелан налаштований працювати саме з людиною, а не “певною конфесією”.

Реабілітація військових – окремий напрямок, який потребує широкої співпраці. Як зауважила директорка Департаменту культури та туризму Київської обласної військової адміністрації Анна Куценко, така співпраця вже започаткована ОДА. Зокрема, сформована робоча група з представників влади, профільних громадських організацій, релігійних спільнот, благодійних фондів та медичних закладів.

Нарешті, величезним викликом є руйнування релігійних споруд та об’єктів. Про його масштаби розповів керівник проєкту “Україна в огні” Руслан Халіков: у Київській області пошкоджено 80 таких об’єктів, з них 11 – дуже сильно. Деякі взагалі не підлягають відновленню. Руйнувань зазнали 4 навчальні духовні заклади та 4 церкви ХІХ століття. Не всі ці церкви є пам’ятками, але у будь-якому випадку – це значний збиток для нашої культурної спадщини.

Відповідь на новітні виклики Церква шукатиме разом з українським суспільством. Нові практики духовної опіки, толерантності та згуртованості дають надію, що результат буде успішним.

Національна платформа стійкості та згуртованості започаткована у лютому 2018-го року. Наші стратегічні пріоритети – це стійкість держави та суспільства, згуртованість та єдність. За час своєї діяльності Національна платформа стійкості та згуртованості провела понад 70 публічних заходів на національному, регіональному та місцевому рівнях й залучила провідних міжнародних експертів з питань миробудування, перехідного правосуддя, інформаційної реінтеграції, соціальної згуртованості та національної єдності. Ініціатива реалізується за фінансової підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту “Побудова стійкості в конфлікті шляхом діалогу”.