Практики стійкості громад: соціальний вимір, позиції, ризики, вразливість і спроможність для підтримки

Цей звіт є частиною діяльності Національної платформи стійкості та згуртованості, громадянської ініціативи, започаткованої в лютому 2018 року (попередня назва — Національна платформа «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію»).

Діяльність Національної платформи спрямована на посилення національної стійкості України. Щоб цього досягти, необхідно забезпечити діалогові практики в суспільстві, надати владі пропозиції щодо вироблення відповідних політик, зокрема стосовно стійкості й соціальної згуртованості, а також забезпечити суспільну обізнаність у цих процесах. Ініціатива реалізується за фінансової підтримки Європейського Союзу в межах проєкту «Підтримка стійкості України та європейської безпеки шляхом діалогу».

Звіт базується на результатах закритих фасилітованих діалогів у восьми областях: Чернігівській, Львівській, Чернівецькій, Вінницькій, Закарпатській, Дніпропетровській, Миколаївській та Харківській. Обговорення пройшли в березні 2026 року. Аналіз охоплює громади з різними безпековими, соціально-економічними й управлінськими умовами — від прикордонних до тилових — і зосереджується на тому, як у цих відмінних контекстах формується, підтримується або послаблюється повсякденна суспільна стійкість.

Автори висловлюють подяку всім учасникам за вільний обмін думками.

Укладачка звіту: Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості.

ОСНОВНІ ЗНАХІДКИ

Стійкість громад у всіх досліджених регіонах зберігається, але спирається переважно на соціальну адаптацію, а не на цілісну інституційну відповідь. Її підтримують горизонтальні зв’язки, волонтерство, громадський сектор, донорська допомога і висока особиста включеність окремих людей.

Міжрегіональною нормою стає перехідний тип стійкості. Громади ще утримують повсякденну рівновагу, але дедалі більше роблять це ціною виснаження людського, організаційного та психологічного ресурсу.

Найбільшою спільною вразливістю є не обмеженість ресурсів, а нерівність і непрозорість доступу до них. Саме слабке пояснення рішень, перевантажені процедури та залежність від неформальних контактів формують відчуття несправедливості.

Житлове питання найчастіше згадується як соціальна проблема. Воно впливає не лише на ВПО, а й на молоді сім’ї, ветеранів, людей у вразливому становищі й загалом на здатність домогосподарств планувати майбутнє.

Соціальна напруженість у більшості регіонів має латентний характер, але містить потенціал до загострення. Найчутливішими темами є конкуренція між різними соціальними групами за доступ до ресурсів, конфлікт між досвідом фронту і тилу, мобілізаційний контекст, розподіл допомоги та морально-психологічна втома.

Інтеграція ВПО в більшості регіонів залишається нерівномірною і значною мірою залежить від житла, праці та стабільності місцевої підтримки. За відсутності довгострокових рішень вона часто набуває рис тимчасовості або паралельного співіснування соціальних груп.

Ветеранська політика є одним із ключових тестів на зрілість громад у найближчій перспективі. Головний виклик полягає в готовності громад, сервісів і роботодавців до повернення військових, а не лише в наявності формальних програм підтримки.

Безбар’єрність у всіх регіонах постає як індикатор загальної управлінської спроможності громади. Формальна наявність рішень часто не означає реального доступу до медицини, транспорту, адміністративних послуг, освіти й повсякденного міського простору.

Громадський сектор і волонтерські мережі залишаються критично важливими опорами стійкості, але вже не можуть замінювати системну політику. Подальше перекладання на них функцій держави й місцевої влади посилює виснаження активних акторів.

Усі регіони демонструють потребу переходу від ситуативного втримання рівноваги до інституційно оформленої стійкості. Ідеться про прозорі правила, кращу координацію послуг, чутливу соціальну політику та сталі механізми діалогу між владою і соціальними групами.

Ознайомитися з повним текстом дослідження можна за посиланням.