Процес миру і наративи РФ. До чого тут 17 століття? Колонка Юлії Тищенко
Чому можливі домовленості щодо миру з Росією не можна будувати за логікою імперських угод 17−18 століть, із перерозподілом сфер впливу, територій та балансів сил.
Багато експертів та політиків зі зрозумілих причин в умовах російської агресії в Україні, яка триває з 2014 року, розмірковують про цілі війни та перемоги, різновиди та контент «миру», наслідки варіантів та змісту потенційного мирного процесу.
В Україні є засадниче розуміння, що мир для нас — це не тільки припинення вогню, що також надважливо. Мета миру може бути формуванням поетапного процесу, якій би містив побудову нової архітектури української та європейської систем безпеки, нове стабільне суспільство, інтеграцію та стійкість, права людини на тимчасово окупованих територіях, європейську інтеграцію. Це не просто документ, якій фіксує наявний стан, але візія із взаємоповʼязаними компонентами розбудови стійкості суспільства, процесів управління в умовах безпекових загроз та тотального дефіциту внутрішніх та зовнішніх ресурсів.
У РФ, попри перманентне повторювання тез про так звані «першопричини» збройної агресії, також говорять про формати «домовленостей та угод», які для України, фактично, означають російське поглинання, а для міжнародної політики можуть призвести до перерозподілу сфер впливу у світі. Нічого нового. Запроваджується квазіісторичне підґрунтя російської оптики розуміння війни, її мети та окремих цілей. Питання, наскільки перемовники з американської сторони з цим погоджуються та в яких форматах? Які наслідки це матиме для ЄС та загальних міжнародних домовленостей в безпековій сфері?
На сьогодні, у загальних рисах, вимоги РФ щодо версії миру передбачають легітимізацію зони контролю суверенної території України, яку вона створила (території, які вона займає або вважає «своїми»). Так звані «гарантії безпеки для себе» — це практично обмеження українського суверенітету. До того же йдеться про геополітичне та ідеологічне переформатування регіону: повернення до зони «русского мира», а вплив Заходу мінімізований. Щодо нової «довгострокову архітектуру безпеки» — за версією, яку просувають в РФ, «мир» має бути не просто припиненням вогню, а низкою гарантій — політичних, безпекових, геополітичних.
Ці тези міцно підв’язані з квазіісторичною імперською базою — e її російських потрактуваннях. Зокрема, із посиланнями на війни 17−18 століття та їхні результати, які у минулому фіксували імперії після затяжних військових конфліктів, щоб затвердити новий баланс сил — переформування зон впливу в різних регіонах Європи та світу.
ому контекст «угоди» сьогодні — це далеко не тільки про Україну. Це й питання безпеки ЄС — щонайменше, євроатлантичного співробітництва в майбутньому. «Новий Гельсінкі», «Нова Ялта» — такі посилання традиційно дуже популярні в російській пропаганді, до речі, як і посилання на «Північні війни» 17−18 століття. Війни, які відбулися як оформлення великих зон впливу, наслідком яких стало панування РФ в ці століття на Балтиці, яке отримало назву «вікно в Європу». Проміжні угоди імперії тоді включали «територіальні обміни», питання династичні та політичні.
Російсько-турецькі війни 18 століття — це також про території та вплив. В роспропаганді є посилання й на «Віденський мир» 1815 року щодо перерозподілу кордонів та зон впливу в тогочасній Європі після Наполеонівських війн. До речі, після поразки в Північній війні та ж Швеція стала на тривалий шлях демократизації та реформ попри всі виклики та економічні складності.
Посилання на імперську спадщину закінчення війн, попри їхню абсурдність сьогодні, ймовірно в російській логіці надають таку собі начебто ідеологічну легітимацію російським прагненням: якщо колись великі конфлікти вирішувалися так званим перерозподілом сфер впливу, значить, і зараз можливий «мир на нових умовах». Подібна оптика та її сприйняття звужує пошук рішень до рамок «компромісів, прийнятних тільки для РФ» та створює базу для амбітних російських планів. Не як тимчасових заходів, а як довгострокової стратегії: зміни кордонів, сфер впливу, статусів, безпеки, політики. Це про історичні наративи, які актуалізують сьогодні.
Питання, наскільки США та ЄС погоджуються з логікою «врегулювання» за зразком 17−18 століть у закінченні війни у 21 століття. Чи розуміють вони довготривалі ризики таких потенційних рішень.
Адже трагедії, світові війни, нова реальність, сучасне міжнародне право (суверенітет, невід’ємність кордонів, право народів на самовизначення) радикально змінило контекст — повернення до «імперських моделей» означає гру з міжнародною системою та великий ризик нових конфліктів та страшних війн в різних куточках світу.
Мирний процес щодо України сьогодні також матиме визначальний вплив. Для різних країн, не тільки України, такі «реструктуризації» можуть в потенції означати не мир, а по суті продовження агресії через політичний та правовий примус. Ось чому агресія не має бути винагороджена, про що постійно повторюють в ЄС.
Червоні лінії України стосовно безпеки, субʼєктності територій та громадян в окупації – це не тільки «українські лінії». Це складові, які дозволяють міжнародному світовому порядку не повернутися в 17−18 століття, коли домінувало право сили.
А такий ризик існує. Якщо ЄС зважає на можливі наслідки, то він потребує проактивних дій. Щоб настало мирне завтра, нам необхідні довготермінові політики щодо справедливого миру сьогодні.
Джерело: NV