Росія поруч. Чому нам потрібне прикладне ворогознавство – колонка Олега Саакяна
В дискусії у клубі Національної платформи стійкості та згуртованості, присвяченій Мінським перемовинам, прозвучала думка, яку час перевести на рівень державної необхідності: Росію потрібно вивчати системно
Не як екзотичний об’єкт для академічної цікавості, не як «велику культуру», яку колись знову будуть намагатися відокремити від її політики, а як джерело довгострокової загрози. Бо одна з наших найбільших помилок у попередні роки полягала в тому, що ми часто недооцінювали не силу Росії, а глибину її логіки. Не тільки знати Росію минулого і Росію її ж очима, повторюючи помилки кремлінології та класичних російських студій, а саме як загрозу, в динаміці та усвідомлюючи її роль.
Мінські домовленості, як би ми не оцінювали їхню роль, стали наслідком хибного уявлення, що з Кремлем можна говорити мовою раціональних компромісів, поступових домовленостей і юридичних конструкцій, які самі по собі стримуватимуть агресію. Це підхід, який домінував на Заході і толерувався в нас. Але Росія завжди використовує переговори не для того, щоб завершувати конфлікти. Для неї це ще один фронт — простір, де можна нав’язати вигідні рамки, заплутати терміни, розмити відповідальність, виграти час і закласти нові пастки. Саме тому нам потрібне не абстрактне росієзнавство, а прикладне ворогознавство.
Йдеться про системне вивчення Росії як противника — її політичної культури, мислення еліт, переговорної поведінки, механізмів пропаганди, моделі мобілізації суспільства, ролі спецслужб, регіональних дисбалансів і внутрішніх конфліктів. Нам потрібно розуміти не лише, що говорить кремль, а й чому він це говорить саме так, і що робить впаралель зі словами. Не лише, які рішення ухвалює російська влада, а й які страхи, комплекси, імперські міфи й історичні фантоми стоять за цими рішеннями. Без цього ми приречені щоразу дивуватися тому, що давно вже мало б бути для нас читабельним.
Проблема в тому, що Росія діє не лише як авторитарна держава, і все більше — тоталітарна. Вона діє як система, у якій силовий апарат, імперська уява та суспільна звичка до насильства давно зрослися в одну політичну модель. Це держава, яка сприймає право як інструмент примусу, дипломатію — як технологію маніпуляції, а війну — як нормальний спосіб зовнішньої політики. І якщо ми не будемо вивчати цей тип державності та суспільного ладу серйозно, ми знову й знову помилятимемося в оцінках її поведінки і не зможемо аргументовано доносити своє знання партнерам. А вони ще не раз захочуть обманутися і знову рятувати«російську демократію».
Що саме ми можемо і маємо вивчати? Передусім — еволюцію російської державної ідеології після 2014 року, мову пропаганди, мілітаризацію освіти, роль церкви у виправданні війни, зміни в роботі спецслужб, внутрішню соціологію страху, ставлення до втрат, типи регіональної лояльності, формати вербування молоді, психологію російського солдата і чиновника. Важливо вивчати й те, як Росія бачить Україну — не за офіційними промовами, а на рівні підручників, телебачення, популярної культури, адміністративної практики та внутрішнього управління. Бо саме там народжується політика майбутнього реваншу. Окремо варто зазначити дослідження практики окупації та переосвоєння українських території Росією. Нам це дуже знадобиться для зворотнього процесу реінтеграції.
Хто може і повинен цим займатися? Не лише спецслужби. Навпаки, це завдання набагато ширше. Має працювати ціла екосистема: профільні інститути НАН України, університети, дослідницькі центри, аналітичні платформи, незалежні журналісти, експертні спільноти, розвідка, державні органи стратегічного аналізу. Україні потрібен не разовий інтерес до теми, а інституційна рамка — програми підготовки фахівців, окремі дослідницькі центри, спільні бази знань, переклад і аналіз російських джерел, державна підтримка прикладних досліджень. Нам потрібна інфраструктура знання про ворога, а не набір випадкових коментарів у медіа базований на знанні російської, власному досвіді та спільному минулому. Хоча все вище описане правильний ґрунт для руху вперед.
І тут варто подивитися на досвід країн, які давно зрозуміли: виживання поруч із Росією вимагає не лише армії, а й аналітики. Передусім йдеться про скандинавські країни. Фінляндія роками вивчала Росію не як абстрактного сусіда, а як фактор постійного ризику — у безпеці, енергетиці, інформаційному просторі, прикордонній політиці. Вони навчилися бачити не лише наміри Москви, а й власні точки вразливості, через які російський вплив може заходити в суспільство. І це дуже важливий урок для України: ворога треба вивчати разом із собою — разом із власними слабкими місцями.
Країни Балтії пішли ще далі. Естонія, Литва, Латвія послідовно розвивали компетенції у сфері вивчення російської стратегічної культури, дезінформації, гібридних інструментів, психологічних операцій і поведінки російських еліт. Вони не чекали, поки їм хтось«розтлумачить» Росію ззовні. Вони створювали власну експертизу — на стику державної політики, науки й безпеки. Саме тому часто розуміють Москву точніше, ніж великі європейські столиці, які роками дивилися на кремль крізь оптику бізнесу або ілюзій про «раціональний діалог». Досвід окупації став щеплення від ілюзій, але сам по собі, він ще не є запорукою розуміння ворога. Там це засвоїли давно.
Для України це питання вже давно не теоретичне. Ми не можемо дозволити собі розкіш забути про Росію після завершення гарячої фази війни. Навпаки, тоді потреба в її системному вивченні лише зросте. Бо мир, якщо він настане, не скасує загрозу. Він лише переведе її в інші форми: політичний вплив, інформаційні операції, роботу з соціальними конфліктами, економічне проникнення, спроби реваншу через вибори, медіа, церкву, «миротворчу» риторику чи посередницькі формати. Якою би не була Росія, в яких територіях, з якими здобутками чи втратами. Але там щось буде, і воно буде джерелом викликів та загроз.
Саме тому ворогознавство — це не про «зациклитися на Росії», а про те, щоб не дозволити їй знову стати для нас несподіванкою. Країна, яка хоче мати стійкий мир, повинна розуміти, як мислить її ворог, чим він живе, як адаптується, як бреше, як готується до нової атаки. Інакше ми ризикуємо повторити власні помилки — тільки вже після всього пережитого, знаючи ціну такого самообману.
Росію треба вивчати не тому, що вона велика. А тому, що вона поруч. І тому, що вона ще довго залишатиметься загрозою. Не знати ворога — це слабкість, власноруч створена слабкість, якої більше ніколи не має бути.
Олег Саакян, NV