Що не так із наративом «Я більше не вивожу цієї війни». Колонка Юлії Тищенко на NV
На п’ятому році повномасштабної війни ворог не відмовляється від тактики прямого залякування, але дедалі частіше стріляє в іншу мішень — суспільну психіку
Мета — не так знищити, як посіяти паніку та зневіру в українському суспільстві, зламати його емоційно й психологічно там, де не вдається зламати фізично. Війна йде не лише по лінії фронту, а й по лінії емоцій та нервів.
Провідну роль тут виконують російські наративи, які підводять українців до думки про надто високу ціну спротиву. Для цього явища у пропагандистському аналізі є точний термін — дефетизм (від фр. défaitisme), наратив поразки, зради, відомий ще з часів Першої світової війни. Але перш ніж розбирати, як саме такий наратив працює, варто відповісти на головне запитання: а чи спрацьовує він взагалі?
Що насправді показує соціологія
Цифри дають несподівано бадьору відповідь. Згідно з опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», 51% респондентів вважають, що нинішня війна для України є визвольною війною за існування та незалежність держави. Водночас 35% визначають її як геополітичний конфлікт великих держав, у якому Україна є заручником, а 11% — як виснажливу та саморуйнівну війну, де втрати переважають здобутки.
КМІС ще в липні засвідчив: 77% опитаних поділяють погляд, що Росія хоч і просувається, але повільно й з великими втратами, а Україна здатна продовжувати ефективний спротив. Песимістичний погляд, згідно з яким Росія має значні просування й перемоги, а опір України безнадійний, поділяють лише 12%.
60% респондентів вважають категорично неприйнятним передати під контроль Росії весь Донбас в обмін на гарантії безпеки (готові на таку поступку 33%). Картина дзеркально протилежна щодо сценарію «заморожування» війни на нинішній лінії фронту в обмін на гарантії безпеки та постачання зброї: 59% схвалюють такий варіант, а 31% — категорично проти.
Тобто поки що наративи зради розбиваються об доволі стійку суспільну свідомість. Питання в тому, чи довго ця стійкість протримається під тиском і як саме цей тиск влаштований.
Що таке дефетизм або наратив зради
Сутність явища доволі точно сформулював віце-спікер Держдуми Росії Петро Толстой, який відверто пояснив мету подібної пропаганди, яка використовує різного роду інформаційні вкиди, — деморалізувати аудиторію «до такого ступеня, щоб з піднятими лапками вийшла назустріч нашим військам».
Наративи поразки не винаходять нових емоцій — вони пересаджують у свій човен ті, що вже є в суспільстві: втому, страх, бажання зберегти життя, роздратування від мобілізації, економічні труднощі. І спрямовують цей човен до вигідного агресору «берега». У добу соціальних мереж такі меседжі поширюються широко й таргетовано, часто маскуючись під особисті історії, заклики чи короткі констатації.
Механіка наративу: від факту до «зради»
За основу, як правило, береться реальний, але неоднозначний факт («російські удари завдають великої шкоди», «на нас очікує важка зима», «люди бояться мобілізації»). До нього додають однобічну, редуковану інтерпретацію, і на цій основі формується власне дефетистський меседж. Головна особливість конструкції в тому, що для її «засвоєння» адресату не потрібні проросійські погляди: меседж грає передусім на втомі — «Я більше не хочу (не виношу, не вивожу) цієї війни».
Наступний крок — перетворення емоції (втоми від війни, бажання миру) на нібито раціональну готовність до поступок окупанту. Показово, що сама ідея миру під сумнів не ставиться — навпаки, вона подається як морально бездоганна відправна позиція. Маніпуляція починається вже у висновку: «тому Україна має погодитися на російські умови». «Мир» тут працює як троянський кінь: гарне слово на в’їзних воротах, а всередині — вимоги лише однієї сторони. «Контури» миру — його сталість, безпечність, справедливість — лишаються поза кадром.
Дефетистські наративи працюють значно тонше, ніж прямі фейки. Правдива та неправдива інформація змішуються, а зверху накладається інтерпретація, вигідна рф. Наративи поразки не обов’язково заперечують реальність українських проблем чи навіть окремих успіхів, але намагаються переконати, що війна має єдине можливе завершення — припинення опору й згоду на «компроміси», які насправді є вимогами лише агресора. Відповідно, переговори подаються не як процес пошуку прийнятного миру, а як спосіб негайно припинити війну на виснаження, незалежно від умов.
Дефетизм-2026: три наративи, що просуваються зараз
Рф просуває наративи зради, використовуючи широкий арсенал комунікаційних засобів.
«Рф б’є по українській логістиці у відповідь на наші атаки по складах і НПЗ». Цей наратив небезпечний насамперед тим, що відповідальність за російські обстріли переноситься з того, хто їх здійснив, на того, хто перед цим завдав удару по військовому чи логістичному об’єкту країни-окупанта. Слова «провокація», «ескалація», «терор» для позначення дій України типові для російського «офіційного» дискурсу. У підсумку стирається асиметрія між агресором і державою, яка вимушено захищається: «винні всі».
«Ціна війни для України значно вища, ніж для Росії». Наратив спирається на реальні проблеми — зростання цін, не завжди правові способи мобілізації, перебої з електроенергією — і підводить до питання: «Чи варта війна таких жертв?» Питання суттєво загострюється, коли йдеться безпосередньо про людські втрати. Теза «треба зберегти людей навіть ціною територіальних поступок» на поверхні виглядає гуманістично, але так само підштовхує до прийняття умов Росії.
«Втома Заходу від України». Цей наратив не новий — це, по суті, «класика» російської пропаганди, під яку зараз підводять оновлену аргументацію: США переключилися на інші конфлікти, зброї для допомоги Україні не вистачає ані США, ані європейським країнам, усередині ЄС загострюються власні проблеми, а отже, «рано чи пізно Захід примусить Україну домовлятися».
Коротко з історії: коли наративи ворога хитали стійкість суспільства
Дефетизм як інструмент психологічного тиску — не винахід сучасної Росії. У Франції 1940 року нацистська пропаганда — листівки, радіо, чутки про «п’яту колону» — наклалася на внутрішній дефетизм частини еліти, яка вважала опір безглуздим. Уряд маршала Петена капітулював, хоча простір для боротьби залишався. Зокрема, на евакуації уряду до Північної Африки наполягав генерал де Голль.
Дзеркальний, але протилежний за результатом приклад — «Зимова війна» 1939−1940 років, коли Москва переконувала фінів, що опір безнадійний з огляду на переважаючі сили СРСР, і навіть створила маріонетковий «уряд» Отто Куусінена для легітимізації окупації. Але фіни не повірили в безнадійність спротиву, чинили опір попри багаторазову перевагу супротивника, і це зрештою змусило Москву піти на компроміс у мирних перемовинах.
Різниця між прикладами — це різниця між суспільством, що повірило в наратив поразки, і суспільством, що спростувало його самим фактом спротиву.
Історія показує, що дефетистські наративи рідко перемагають самі по собі: вони спрацьовують тоді, коли накладаються на реальну втому, недовіру до влади чи розкол усередині суспільства. Дефетизм проростає лише там, де вже є тріщина.
Українці справді втомилися від війни й не завжди чітко уявляють, як саме вона має завершитися; люди стресують від масованих обстрілів і не впевнені в майбутньому через накопичення економічних викликів. Тож варто визнати: вплив дефетистських наративів цілком може посилюватися й надалі, ще більше підважуючи суспільну стійкість.
Один з ефективних засобів запобігти цьому — комунікувати та діяти. Комунікація — окрема й складна тема, тому варто лише зазначити: гасла про «потужність» і «незламність» уже не так мобілізують людей, як дратують їх. А отже, працювати варто на посилення саме «повсякденної» стійкості, частиною якої є визнання виснаження суспільства й меж індивідуальної витривалості, а також обізнаність щодо ймовірних ризиків і розробка прагматичних сценаріїв запобігання їм.
Текст колонки на сайті NV