Не мир і не «заморозка». Про нову формулу Москви. Колонка Олега Саакяна на NV
Що насправді означає переговорний трек
Після чергових контактів американських представників із Москвою та Києвом знову виникає спокуса говорити про «мирний план», «заморозку» чи хоча б початок деескалації. Але це хибна рамка. Те, що ми сьогодні спостерігаємо, — не процес завершення російсько-української війни і навіть не підготовка до її заморожування. Це окремий, паралельний політичний процес, у якому кожна зі сторін переслідує власні цілі.
Тристороння зустріч теоретично може відбутися. Не виключене й секторальне перемир’я, наприклад на морі. Але навіть якщо про щось подібне вдасться домовитися, це буде лише фіксація певного паритету на одному з етапів війни. Не більше. Це не означатиме, що війна йде до завершення, як не означатиме й автоматичного загострення. Просто паралельна історія, яку не варто наділяти змістом, якого вона поки що не має.
Для Росії головна цінність цього треку — не мир, а управління самим переговорним процесом. Москві важливо, щоб переговорна рамка просто існувала. Вона дозволяє демонструвати Вашингтону: «ми розмовляємо», підтримувати прямий канал із Дональдом Трампом, затягувати час, намагатися відкласти новий санкційний тиск і водночас перекладати відповідальність за відсутність результату на Україну та Європу.
Є і глибша мета. Росія намагається змінити саму рамку сприйняття війни. Перевести її з категорії «злочин — злочинець — жертва» у категорію «конфлікт сторін, яким просто треба домовитися». Щойно Путін перетворюється з міжнародного злочинця на «сторону переговорного процесу», автоматично виникає питання: а навіщо посилювати санкції, якщо треба дати дипломатії шанс? Що ще запропонувати Росії? Де Україні поступитися, щоб «не зірвати переговори»? Саме так поступово стирається причинно-наслідковий зв’язок між агресором і жертвою.
При цьому припиняти військовий тиск Росія не збирається. Навпаки, ракети, дрони, удари по енергетиці, цивільній та економічній інфраструктурі є частиною цієї ж переговорної стратегії. Логіка проста: погіршити становище України, збільшити ціну продовження спротиву і вже потім спробувати конвертувати військовий тиск у політичні поступки.
Це дипломатія примусу, а не дипломатія компромісу. Формула Москви звучить не як «давайте знайдемо взаємоприйнятне рішення», а як «прийміть наші вимоги, інакше війна продовжиться».
Саме тому розмови про «заморозку» сьогодні, значною мірою, штучні. Україна не має на столі реального варіанту замороженого конфлікту, який могла б прийняти або відхилити. Росія такого варіанту нам не пропонує. Вона пропонує поступки в обмін не на мир і навіть не на припинення війни, а на початок розмови про те, чи можна колись завершити війну. Це принципово інша річ.
Історія знає небезпечні приклади такої логіки. Перед Третьою Пунічною війною Рим вимагав від Карфагена здати зброю, фактично, обіцяючи мир. Карфаген погодився, після чого отримав нову вимогу — залишити місто, яке мали зруйнувати. Коли стало зрозуміло, що поступки не ведуть до миру, було вже пізно. Це не пряма історична аналогія, але дуже точне нагадування: поступка без гарантій не завершує ультиматум, вона може лише відкрити шлях до наступного.
Так само і у випадку України. Якщо агресор не вимушений вести переговори як альтернативу катастрофічно гіршому для себе сценарію, сам факт переговорів майже неминуче створює асиметрію на користь агресора. Від жертви вимагають компромісів, обмежуючи її право на самооборону, тоді як агресор нічим не ризикує. Росія сьогодні все ще вважає, що може підвищувати ставки. Вона готова йти далі настільки далеко, наскільки дозволятимуть її ресурси, і зупинятися добровільно не збирається.
Тому справжня «точка заморозки» може з’явитися лише тоді, коли Росія сама буде змушена її шукати — через виснаження, втрату можливостей і страх перед значно гіршим продовженням. Поки що ми в цій точці не перебуваємо. Ба більше, навіть попередні моменти, коли теоретично могло виникнути вікно для паузи, для Москви були б лише перепочинком перед новою фазою війни.
Саме тому розраховувати, що достатньо знайти правильну дипломатичну формулу і сторони просто розійдуться, — небезпечна ілюзія. Росія зупинятиметься не тоді, коли їй красиво запропонують компроміс, а коли почне «сипатися» і ціна продовження війни стане для неї вищою за ціну відступу.
Що ж тоді потрібно Сполученим Штатам? Посередник також має власний інтерес. Для Трампа важливо показати бодай якийсь результат, який можна політично продати. Не обов’язково завершення війни. Це може бути зустріч, секторальна домовленість, часткове припинення ударів або просто демонстрація того, що саме Вашингтон залишається головним переговорним майданчиком. Тому американська активність може то посилюватися, то спадати залежно від внутрішньополітичної кон’юнктури та інших зовнішньополітичних сюжетів.
Для України ці переговори вимушені. Не тому, що вони несуть нам готову модель справедливого миру, гарантії безпеки чи покарання воєнних злочинців. Навпаки, за нинішньої конфігурації вони з самого початку для нас невигідні, адже підштовхують до розмови про компроміси з агресором ще до того, як агресор змушений щось реально віддати.
Але це не означає, що Україна має просто вийти з процесу. У нас зберігається критична залежність від американської підтримки, і різкий розрив із Вашингтоном може вимірюватися не політичними рейтингами, а людськими життями. Тому Україна змушена грати в цю гру, паралельно використовуючи сам переговорний трек у власних інтересах.
І це вже відбувається. Зустрічі з американською стороною — це можливість говорити не лише про абстрактний «мир», а про ракети для Patriot, посилення ППО, військову допомогу, санкції проти Росії, енергетику, постачання і довгострокову співпрацю. Порядок денний останніх контактів якраз виходив далеко за межі власне переговорів із Росією.
Іншими словами, якщо переговорний процес нам нав’язаний, ми можемо спробувати перетворити його з інструменту тиску на Україну на канал посилення України.
Саме так і варто дивитися на те, що відбуватиметься далі. Не чекати від кожного візиту «історичного прориву» і не оголошувати кожну зустріч передвісником заморозки. Цей трек поки що існує окремо від питання справедливого миру.
Для Росії він потрібен, щоб вигравати час, знімати з себе тавро агресора і торгуватися під прикриттям війни. Для США — щоб зберігати роль посередника і демонструвати результат. Для України — щоб не втратити підтримку і водночас витиснути з процесу максимум практичних речей для власної обороноздатності.
Мир почнеться не тоді, коли сторони частіше сідатимуть за стіл. Він почнеться тоді, коли для Росії продовження війни стане гіршим сценарієм, ніж її припинення. До цього моменту переговори залишатимуться не дорогою до миру, а ще одним фронтом цієї війни.
Текст колонки на сайті NV