Війна цивільного: як жити в умовах тривалої небезпеки?

Немає жодних ознак закінчення війни. Навіть вихід на довоєнні міжнародно визнані кордони не гарантує Україні миру. Українське суспільство ще довгі роки може перебувати під ризиком ракетних ударів, актів терору будь-якого калібру, когнітивного втручання у внутрішні процеси як на місцевому, так і на національному рівнях. Утім, життя суспільства неможливо поставити на паузу.

Очевидно, що сутність довготривалих загроз і ризиків для кожної окремої сім’ї в Україні докорінно змінилася. Лише наше ставлення до нової реальності визначатиме й рівень життя, й рівень задоволеності, й навіть рівень щастя. Суспільний та економічний розвиток можливий навіть в умовах постійних ризиків у разі належної підготовки.

Так, зараз говорять і про війну на виснаження, й про мобілізаційну економіку, й про новий адаптивний бізнес, гнучкі освітні та медичні послуги тощо. Водночас мільйони цивільних мешканців громад також є частиною цілісної армії тилу. Проблема — у злагодженості та координації всіх фрагментів потенційно єдиного цілого.

У фокусі — підготовлений цивільний

Голова вінницького ОСББ «Юмір» Олег Побірський разом із сусідами впевнені, що війна триватиме. Тому в своєму будинку вони домовилися про безпеку й насамперед — про укриття. «Від початку війни мешканці нашого будинку бігали до цокольного приміщення — необладнаного та холодного, — згадує Олег. — Звісно, необхідно було переобладнати наше укриття. Адже людям, можливо, доведеться проводити там багато часу».

Спрацювала взаємодія зі спільнотами, бізнесом та місцевою владою. «Вигравши разом з іншими ОСББ конкурс від подільської громади «Укриття для життя», — розповідає голова, — ми купили каналізаційну установку для нашого цокольного приміщення. Відразу під’єднали бойлер. Для безпеки закупили шість порошкових вогнегасників. Провайдер надав безкоштовний Wi-Fi. Далі ми придбали металеву піч — для обігріву та приготування їжі. Своїми силами зробили димар, придбали бензиновий генератор, гасові лампи, розпалювач, зробили запаси медикаментів та 100 літрів води на перший час. Адже питання життя людей — на першому місці. Це найцінніше, що в нас є».

В основі нового способу життя цивільних має стати суспільна згода навколо концепції стійкості (англ. Resilience). Її унікальність у тому, що вона описуєжиття в умовах тривалої безпекової невизначеності. До того ж стійкість — це чинник стримування: ворог має усвідомити, що будь-яка атака на підготовлене суспільство не принесе йому бажаних результатів.

Оскільки впродовж багатьох років в Україні вразливим може бути будь-хто та будь-що, в центрі уваги інфраструктури стійкості — кожна людина. Стійкість — це не лише концептуальна розробка, а й практичний інструмент, який рятує життя.

Денис Козлов — 2022 року чернігівський волонтер спільноти «Об’єднання добровольців «Бо Можемо!», а сьогодні військовий ЗСУ — вважає, що в містіпотрібно створювати мережу «ситуаційних кімнат», де можна було б вести підготовчу роботу: «При ЖЕКах — через їхнє районне розташування та децентралізовану систему управління — можна було б створювати запаси й організовувати підготовку, уніфікувати протоколи та процедури поведінки під час певних загроз із повітря та землі, а також моніторинг того, як частини громад готуються до викликів. Бо ми — в прикордонні, й воєнні дії тривають».

Інститут стійкості — це по суті нові суспільні традиції. Те, що волонтери робили інтуїтивно з перших днів великої війни, має стати новою нормою. Для загального розуміння, як волонтерські спільноти різних міст України самі для себе визначають стійкість, наведу декілька цитат із зустрічей, проведених Національною платформою стійкості та згуртованості у межах програми «Стійкість наживо» протягом 2022 року: «…мінімальна одиниця стійкості — під’їзд»; «у кризовій ситуації мешканці будинків, де є ОСББ, діяли ефективніше, ніж решта, бо вже мали досвід спільної роботи»; «…стійкість суспільства у воєнний час передбачає системну цивільну мобілізацію за аналогією з армійською, а саме — створення мобільних груп, формування складів тощо»; «…стійкість — це самоорганізація та мережування,.. наша мережа нагадує «павутину-батут»: коли навантажується якась її частина, решта мережі «перетягує» напругу на себе й розподіляє її між іншими ланками».

Співорганізаторка київської спільноти «Печерські котики» Катерина Майстренко стверджує, що будинок може покрити до 90% своїх потреб, навіть за умови повної відсутності допомоги з боку держави. «Наша спільнота зорганізувалась із перших днів війни, — каже вона. — Основною ділянкою сталої спільноти ми розглядали будинок. В умовах порушення транспортних зв’язків, пошкодження інфраструктури це — найбільш стійка структура.

Печерський район Києва вирізняється великою кількістю пенсіонерів, маломобільних людей. Вони були відрізані від підтримки, бо родичі виїхали. Перше, на чому ми зосередили увагу, — виявлення маломобільних людей та організація допомоги їм.

Наступний рівень взаємодії — кооперація з наявними ОСББ щодо забезпечення мінімальних потреб будинку. За тиждень ми побудували мережу, в якій було близько ста координаторів. Далі утворилася спільнота волонтерів-кур’єрів, які щодня отримували завдання закупити та розвезти ліки або їжу».

На думку Катерини, для держави важливо розбудовувати зв’язки з громадським сектором, чути, слухати та взаємодіяти — «це стосується і закупки генераторів, й облаштування бомбосховищ».

Загалом, із погляду різних підходів до вивчення етапів застосування стійкості на практиці, все зводиться до трьох ключових кроків: 1) підготовка до кризової ситуації, аналіз ресурсів, виявлення власних вразливостей, взаємодія з мережею партнерств, формування резервів, аналіз ризиків і загроз; 2) подолання кризового періоду без істотних втрат і безперервне управління соціальними та іншими послугами — на базі заздалегідь підготовлених протоколів та раніше проведених тренувань; 3) відновлення або трансформація — повернення до докризового стану або набуття якісно нових ознак ефективності під час тривалої кризи (відома всім «антикрихкість»).

Фактично стійкість — це спільна реальність суспільства, яка формується «знизу догори», від місцевого рівня до національного. Формування однакового для всіх розуміння характеру загроз, їх можливих наслідків, порядку дій до, під час та після настання надзвичайних явищ. Фронт і тил — як єдина взаємопов’язана система.

Нова «надзвичайна ситуація»

На рівні ідеології стійкості в Україні вже створено змістовну базу у вигляді Концепції забезпечення національної стійкості України (РНБО), фундаментальних розробок у Національному інституті стратегічних досліджень, офісі віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, вітчизняних та міжнародних дискусійних, тренувальних та аналітичних програм, зокрема «Стійкої України», Національної платформи стійкості та згуртованості тощо. Є системні приклади практичного застосування стійкості за кордоном, які потребують детального вивчення, — у структурі НАТО, у Великій Британії (регіональні «форуми стійкості»), Ізраїлі, Естонії та ін.

У мові концепцій стійкість часто відповідає на виклики, пов’язані з «кризами», «загрозами» або «надзвичайними ситуаціями». Найбільш детального тлумачення у міжвідомчих відносинах набув термін «надзвичайна ситуація», комплексно описаний у сфері цивільного захисту, який загалом передбачає класичну тріаду стійкості — підготовку, подолання та відновлення. Ймовірно, саме цей термін має потенціал зв’язати відомства та громадський сектор у єдину систему стійкості за умови приведення поняття «надзвичайної ситуації» у відповідність до реалій.

З одного боку, в Україні діє Єдина державна система цивільного захисту, яка передбачає безліч горизонтальних суспільних взаємодій, що цілком відповідає концепції стійкості. З іншого, Кодекс цивільного захисту 2013 року об’єктивно не може враховувати змін у сприйнятті сьогоднішньої природи надзвичайної ситуації, яка відтепер майже завжди має гібридний характер із каскадними наслідками у соціальній, економічній, когнітивній, гуманітарній, технологічній та інших сферах. Через особливість нового інформаційного простору надзвичайна ситуація впливає на всі сфери життя. І якщо певна поведінка є прийнятною чи зрозумілою в екстрених умовах для одних, водночас вона є неприйнятною та незрозумілою для інших — така фрагментація відразу відображається в інфополі й для багатьох визначає подальші дії.

Стандарти швидкого реагування на надзвичайну подію (вибух, блекаут, пожежу, аварію, повінь тощо) під час війни потребують розширення внаслідок міжсекторальних зусиль щодо прогнозування соціальних і гуманітарних загроз на місцевому рівні, ситуаційної безпекової обізнаності громад, цільової підготовки людей, бізнесів, освітніх і медичних закладів, правил ефективного управління під час тривалих пошкоджень тощо.

Роль місцевих влад у подоланні надзвичайних ситуацій загалом урегульовано. Згідно зі ст. 36 Закону України «Про місцеве самоврядування», до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать підготовка, подання на затвердження, організація виконання та реалізація місцевих програм у сфері цивільного захисту.

Ситуаційна обізнаність і навчання

На прикладі зимового блекауту та створення пунктів незламності можна зрозуміти весь спектр можливостей стійкості громад: наскільки широкою була обізнаність людей щодо наслідків ракетних ударів по інфраструктурі; що сталося з локальними бізнесами; яким було сприйняття відключень; коли й на основі якої інформації було ухвалено рішення про розгортання пунктів незламності; які ресурси було підготовлено заздалегідь; якій кількості людей були доступні пункти й укриття; чи всі місцеві або партнерські спроможності було використано та, зрештою, чи враховано сьогодні громадами всі уроки з погляду новітніх викликів щонайменше на 2023–2024 роки.

Восени та взимку естонсько-українська програма «Стійка Україна» провела міжсекторальні навчання в різних містах України за участю місцевих влад, волонтерів, журналістів, ДСНС, поліції та підприємців. У центрі симуляції була типова каскадна криза, спричинена, зокрема ракетним ударом.

У Концепції забезпечення національної системи стійкості зазначено, що «загрози гібридного типу — різновид загроз національній безпеці, реалізація яких спричиняє синергетичний ефект від одночасного застосування комбінованих методів впливу, які часто мають прихований характер або маскуються під інші процеси у рамках правового поля». Саме такі моделі криз було застосовано під час симуляційних навчань.

Під час тренувань виявилося, що поодинці й у вакуумі, без розуміння намірів і логіки інших організацій, учасникам важко було подолати системну кризу. В результаті групи не без складнощів формували нові для себе взаємодії, нестандартно намагалися виходити за межі антикризових стереотипів, унаслідок чого й було створено нову для них архітектуру зв’язності. За словами організаторів регіональних кризових навчань, ключ — у неподільності стійкості, коли безпека відтепер є справою всього суспільства, а не окремих відомств.

Лідерство — за волонтерами та ветеранами

Хто все це має робити в Україні? Скільки це може коштувати? І з чого починати? Паралельно з тривалим і складним процесом законодавчого та нормативного забезпечення стійкості в Україні вже є точки докладання зусиль, де можна тестувати й експериментувати тут і зараз. По-перше, Центри безпеки в громадах — опорні хаби безпеки життєдіяльності населення, які об’єднують пожежників, медиків і поліцію на основі взаємодії місцевої влади з профільними відомствами. По-друге, добровільні формування цивільного захисту (куруються ДСНС) із доволі гнучким функціоналом, які не обмежуються рятувальними роботами, виконуючи допоміжні обов’язки із запобігання надзвичайним ситуаціям та ліквідації наслідків терористичних актів. По-третє, в громадах — за допомогою волонтерів, ветеранів ЗСУ та підприємців — можуть бути створені добровільні моніторингові офіси чи «форуми стійкості» із загальною координацією з боку органів місцевого самоврядування.

Звісно, для реалізації всіх цих варіантів, згідно з принципом неподільності стійкості, мають бути залучені представники багатьох професій громади. Аби забезпечувати сталий зворотний зв’язок, брати на себе відповідальність і сприяти самоорганізації безпеки на рівні та разом із органами державної влади.

Ймовірно, практична інституалізація стійкості в Україні просто зараз перебуває в площині взаємодії наявних ресурсів та ліквідації вразливостей, а не у сфері додаткових посад чи повноважень. Навчання людей основ стійкості та подальша міжсекторальна цифровізація сотень взаємодій забезпечать готовність кожної людини та суспільства загалом адаптуватися до нового способу життя. Україна може стати «законодавцем» стандартів цивільної стійкості (як раніше Ізраїль), якщо весь практичний досвід буде правильно концептуалізовано та впроваджено в життєдіяльність громад і міст.

Джерело: Дзеркало тижня