Російський режим у нинішньому вигляді може не пережити 2027 рік – інтерв’ю Олега Саакяна

На п’ятому році повномасштабної війни Україна входить у фазу, коли стратегічні процеси дедалі більше переважають над тактичними успіхами і невдачами. Водночас Європа, від якої значною мірою залежить і підтримка Києва, і перспектива членства в ЄС, сама переживає період політичного маятника: від популізму та євроскепсису до мобілізації проєвропейських сил і назад. У цій нестабільності наша держава змушена одночасно воювати, реформуватися і прокладати власний шлях до Євросоюзу.

Тож як нам уникнути пастки «швидкого, але порожнього» вступу до ЄС і чому ідея «символічного членства» може виявитися хибною? Чи справді вже відбувся перелом, як Україна вийшла на паритет із Росією у далекобійній війні й чому слово «перемога» сьогодні у нашому просторі майже не звучить.

Про це і не тільки – у розмові з політологом, громадським діячем і співзасновником Національної платформи стійкості та згуртованості Олегом Саакяном.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ ПЕРЕБУВАЄ В СТАНІ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ І БЕЗ ГЛИБОКОЇ РЕФОРМИ ВИЙТИ З НЕЇ НЕМОЖЛИВО

– Минулого року РФ та її політтехнологи програли у Румунії, а цього року – в Угорщині. І це справді гарні новини. Але загалом… Спостерігаючи за виборами у країнах-сусідках – Чехія, Словаччина, Польща, а тепер Болгарія – складається враження, що ситуація в Європі постійно «висить на волосині», що антиєвропейські настрої все одно посилюються. Чим у підсумку може завершитися цей тренд для Європи?

– Ми справді спостерігаємо два тренди, які на перший погляд виглядають взаємовиключними, але насправді – доповнюють один одного. З одного боку – посилення умовних «орбанів» у різних країнах. З іншого – мобілізація проєвропейських сил, які дають їм бій, у тому числі і право-, і ліворадикальним рухам. І ці крайнощі фактично легітимізують існування одна одної.

Це ознака глибшої проблеми: Європейський Союз перебуває у стані системної кризи. Накладаються одразу кілька вимірів – криза представницької демократії, криза міжнародної безпеки та криза розвитку, тобто інституційна криза всередині ЄС. У такій ситуації будь-яке незначне коливання шальок терезів у той чи інший бік призводить до перемоги протилежних політичних таборів.

Тому це не зовсім про тренд на праворадикалізацію чи євроскепсис як такі. Це швидше похідна від загальної турбулентності. Простір лихоманить, і політичні системи реагують відповідно. Ключове питання – не коли зміниться той чи інший тренд, а коли з’являться точки стабілізації хоча б у кількох із цих кризових площин.

Поки цього не станеться, Європа залишатиметься в режимі політичних маятників – із регулярними «зависаннями» в крайніх позиціях. І кожні наступні вибори лише поглиблюватимуть поляризацію як на рівні окремих країн, так і Європейського Союзу загалом.

– На вашу думку, які трансформації ЄС є найбільш імовірними або необхідними в найближчі роки?

– Вихід із цієї ситуації я бачу або через серйозні, докорінні зміни самого Європейського Союзу або через зовнішню стабілізацію безпекового середовища, що наразі виглядає менш імовірним.

Сьогодні питання розширення ЄС фактично стало заручником внутрішньої кризи. Ми бачимо зловживання правом вето, нездатність ухвалювати політичні рішення, редукцію політики до бюрократичної мови. До цього додається ще одна проблема – політика розширення і безпековий трек існують у паралельних реальностях, хоча мали б бути частинами єдиного процесу.

Без глибокої реформи ЄС вийти з цього стану навряд чи можливо. Йдеться, зокрема, про створення дієвої європейської системи колективної безпеки. І не обов’язково, щоб вона була повністю інституалізована в рамках самого ЄС. Це може бути посилення ролі НАТО, умовне «європейське НАТО», формати «коаліцій рішучих» або розвиток безпекового компоненту всередині ЄС, який нині переважно залишається політико-економічним проєктом.

Моделей може бути кілька, але ключове – має з’явитися точка визначеності. Наразі її немає. І швидкої стабілізації глобального безпекового середовища теж не видно, тому я тут налаштований доволі скептично.

Поки цієї визначеності не буде, Європу й далі «штормитиме»: з’являтимуться то нові «орбани», то, навпаки, хвилі проєвропейської мобілізації в інших країнах.

– Нині звучить теза: «Європа виграла Угорщину, але програла Болгарію». Проросійський Румен Радев і його партія перемогли. Наскільки це реальна загроза для України?

– Це справді загроза, але, на мій погляд, її трохи перебільшують.

З одного боку, нічого доброго для України від цього уряду чекати не варто. Це, безумовно, створить додаткові труднощі – і в двосторонніх відносинах із Болгарією, і на рівні ЄС загалом. Є ризик, що Румен Радев спробує частково зайняти нішу, яку раніше заповнював Орбан.

Але є кілька важливих «але».

По-перше, вага Болгарії в Європейському Союзі суттєво менша, ніж була в Угорщини. Країна не повністю інтегрована в ЄС за низкою напрямків, тому її інституційний і неформальний вплив значно обмеженіший.

По-друге, внутрішня політична ситуація в самій Болгарії дуже складна. Це, по суті, піррова перемога проросійських сил. Вона стала можливою на тлі втоми суспільства після восьми позачергових виборів. Явка була низькою – на дільниці прийшла приблизно третина виборців. Відповідно, рівень легітимності цієї влади з самого початку є вразливим.

Фактично їх підтримала меншість від меншості. Це означає, що значна частина суспільства або не підтримує нову владу, або потенційно налаштована до неї опозиційно. А це – прямий ризик швидкої політичної кризи, особливо якщо уряд намагатиметься реалізовувати радикальні кроки.

І по-третє, Болгарія значно більш залежна від європейських фондів і програм, ніж Угорщина. Будь-які серйозні спроби саботувати рішення Брюсселя можуть дуже швидко обернутися соціально-економічними проблемами всередині країни. Умовно кажучи, це бомба під урядом, а «запальник» від неї – в Брюсселі.

МАЄМО ВИЙТИ НА СИТУАЦІЮ, КОЛИ НАШ ВСТУП ДО ЄВРОСОЮЗУ СТАНЕ ФОРМАЛЬНІСТЮ

– Спершу ми чуємо, що вступ України до Європейського Союзу може тривати «багато років». Водночас Франція та Німеччина пропонують своєрідний проміжний формат – умовне, «символічне» членство: участь у зустрічах і дискусіях без права голосу та без доступу до бюджету ЄС. Як ви оцінюєте саму цю ідею, яку просувають Берлін і Париж?

– Сама рамка дискусії є хибною. Бо те, що пропонують нам у вигляді «символічного членства» – це, по суті, історія про «шашечки замість їхати»: формальна присутність без реального змісту. Але й українська відповідь у стилі «давайте зафіксуємо дату вступу і дайте нам гарантію» – це теж про інше: мовляв, дайте довідку, що ми вже приїхали, хоча руху як такого ще немає.

І перший, і другий підходи – тупикові. Вони не прискорюють євроінтеграцію, а навпаки відкривають ширше поле для маніпуляцій і затягування процесу.

Якщо подивитися на досвід інших країн, то він радше застерігає. Так, був приклад швидкого вступу Греції, де критерії інтерпретували доволі гнучко. Але в довшій перспективі це зіграло злий жарт: під час кризи 2008 року саме Греція постраждала найбільше. Є також країни Балкан, які роками перебувають у статусі «вічних кандидатів», і Туреччина – як приклад затягнутого на десятиліття процесу без зрозумілого фіналу. Повторювати такі сценарії Україні точно не варто.

Надто швидкий вступ без реального виконання критеріїв може виявитися для України навіть небезпечнішим, ніж його відтермінування. Бо це буде форма без змісту. І дуже швидко – буквально протягом року – внутрішні популістичні сили почнуть руйнувати саму ідею членства, прив’язуючи до неї всі внутрішні проблеми. Звідси недалеко до розчарування: «це не той ЄС, у який ми хотіли вступити».

Водночас важливо розуміти: «домашнє завдання» сьогодні є двостороннім. Не лише Україна має адаптуватися до стандартів ЄС – сам Європейський Союз також має змінитися, щоб бути спроможним інтегрувати Україну. Інакше є ризик, що система просто не витримає.

Україна – велика країна, і її вступ означатиме серйозний перерозподіл впливу в інституціях ЄС. Це політичний фактор. Є також економічний вимір: доступ до аграрних дотацій, до бюджетних ресурсів – і за низкою напрямків Україна може претендувати на дуже значні обсяги. У нинішньому стані ЄС це може створити ефект перевантаження.

Тому, якщо говорити відверто, швидкий вступ «заради галочки» – це майже ідеальний спосіб одночасно вдарити і по єврооптимізму в Україні, і по стійкості самого Європейського Союзу. Натомість нам потрібно діяти інакше.

– Що маєте на увазі?

– Нам слід використати цей момент максимально прагматично: нарощувати реальну інтеграцію вже зараз – через програми співпраці, секторальну інтеграцію, доступ до ринків, участь у політиках ЄС. І паралельно – проводити внутрішні зміни.

Завдання виглядає так: у якийсь момент ми маємо вийти на ситуацію, коли формальне членство стане лише юридичним оформленням уже існуючої реальності. Тоді сам процес вступу може зайняти лічені місяці.

І саме рухаючись цим шляхом, а не торгуючись за «символічні формати» чи «політичні довідки», ми, до речі, отримуємо більше простору для гнучкості в переговорах щодо критеріїв. Їх можна адаптувати, інтерпретувати, узгоджувати. Але тільки тоді, коли за цим стоїть реальний зміст, а не імітація.

УКРАЇНА ВЖЕ ВИЙШЛА НА ПАРИТЕТ ІЗ РОСІЄЮ В ДАЛЕКОБІЙНІЙ ВІЙНІ

– Від початку 2026 року бачимо сталу тенденцію: українські «добрі дрони» регулярно дістають цілі в глибині території агресора – НПЗ, порти, підприємства. Давайте об’єктивно: чиї засоби на сьогодні демонструють вищу ефективність?

– Якщо говорити прямо, то наразі вищу ефективність демонструють українські так звані «кінетичні санкції» – тобто далекобійні удари по інфраструктурі противника.

За останні місяці ми фактично вийшли на паритет із Росією в сегменті далекобійних спроможностей. І це стало можливим із двох причин. Перша – поступове зниження російських можливостей: і виробництва ракет та дронів, і ефективності систем ППО. Друга – це зростання українських спроможностей: масштабування виробництва, кращий відбір цілей, системність ударів.

Ключове – Україна б’є не просто «по території», а по вразливих місцях російської економіки і тилового забезпечення. Передусім – по нафтогазовому сектору, який є критичним для фінансування війни.

І це вже дає ефект. Росія сьогодні не може повною мірою скористатися навіть сприятливою для себе зовнішньою кон’юнктурою. Якщо дивитися на цифри в динаміці, то її доходи від енергоресурсів зараз суттєво нижчі, ніж рік тому – попри всі очікування зростання. Фактично йдеться про падіння доходів майже удвічі.

– Чи має 2026 рік шанси стати переломним у війні? І що для того потрібно, аби це реально відбулося?

– Насправді перелом уже відбувся – у 2025 році.

У 2026 рік Росія вперше за весь час війни, якщо рахувати від 2014 року, увійшла в ситуації вичерпаних резервів. Якщо раніше вони покривали свої втрати за рахунок накопичених ресурсів, то зараз воюють з поточних доходів. І при цьому постійно йдуть у мінус.

Це принципово інша ситуація. Раніше вони відкладали проблеми на майбутнє. Тепер ці проблеми накопичуються тут і зараз. І це означає, що війна для них стала системно збитковою – не лише політично чи військово, а й економічно.

НИНІШНЯ СТРИМАНІСТЬ У ВИКОРИСТАННІ СЛОВА «ПЕРЕМОГА» ПОВ’ЯЗАНА З ТИМ, ЩО УКРАЇНЦІ НЕ ГОТОВІ ЗНИЖУВАТИ ПЛАНКУ

– Парадоксально, що на цьому тлі слово «перемога» в українському суспільстві звучить дедалі рідше – ніби його уникають, соромляться, щоб не виглядати «рожевими поні». Звідки ця обережність, навіть скепсис? Як повернути відчуття та мову перемоги в публічний простір?

– Це абсолютно здорова реакція суспільства, яке вже обпеклося на завищених очікуваннях і добре пам’ятає, як слово «перемога» може обертатися розчаруванням – у тому числі під зовнішнім тиском. І влада, і суспільство зараз не хочуть кричати «Гоп!», поки не перестрибнули.

Це не відмова від перемоги як такої – це обережність, вироблена досвідом. Після історій на кшталт «кави в Ялті», після періодів, коли Україну намагалися схиляти до капітуляційних сценаріїв, було б дивно очікувати, що суспільство житиме риторикою швидкої перемоги.

Натомість ми бачимо більш дорослий підхід: спершу – вийти в паритет, гарантувати «непоразку», стабілізувати ситуацію, і вже потім говорити про перемогу. Період емоційного «шапкозакидання» минув. Йому на зміну прийшов період стриманого песимізму. Але це не кінцева стадія – за нею, як правило, приходять і нова хвиля оптимізму, навіть з елементами ейфорії. Просто це стається пізніше, коли для цього з’являються реальні підстави.

– Пане Олеже, а чим на сьогодні для українців, з вашого погляду, є слово «перемога»?

– Можливо, це прозвучить непопулярно, але, на мій погляд, саме поняття перемоги не потребує переінтерпретації. Воно для України є доволі чіткою константою.

Перемога – це відновлення територіальної цілісності і суверенітету, це гарантії безпеки, які унеможливлюють повторення війни в осяжному майбутньому. Це стан, коли ми стаємо «не по зубах» жодному агресору.

І тут важливо: ми не можемо підганяти зміст перемоги під поточні обставини. Бо тоді перемогою можна назвати будь-що – і це знецінить саме поняття.

Водночас між перемогою і поразкою є широкий спектр проміжних сценаріїв. Є рішення, які можуть бути більш або менш наближеними до перемоги, є часткові результати, є тактичні досягнення, які можуть бути достатніми на певному етапі.

І, власне, нинішня стриманість у використанні слова «перемога» пов’язана з тим, що українці не готові знижувати планку. Вони радше відкладуть це слово «на потім», ніж погодяться змінити його зміст.

– Якщо говорити про майбутнє України щодо війни й загалом – ви більше оптиміст, реаліст чи песиміст?

– Я б визначив себе як оптимістичного реаліста. Тобто в горизонті – оптимізм, у конкретних діях – холодний реалізм. І, чесно кажучи, це та модель, до якої я закликаю й інших.

Бо значно гірший сценарій – це коли навпаки: у стратегії ти песиміст, не віриш у результат, але при цьому в тактичних рішеннях поводишся як оптиміст – переоцінюєш можливості, недооцінюєш ризики. І саме в такому режимі зараз доведеться жити росіянам. Вони вже, по суті, впираються у стіну – просто ще не всі готові це прийняти. І, мабуть, їм навіть психологічно легше «влітати в цю стіну» з усмішкою, ніж із похмурою мордою. У цьому сенсі їхній пропаганді ще буде де розгулятися: летіти у прірву з оптимізмом завжди веселіше.

– Чи має 2026 рік шанси стати переломним у війні? І що для того потрібно, аби це реально відбулося?

– Насправді перелом уже відбувся – у 2025 році.

– Пане Олеже, а чим на сьогодні для українців, з вашого погляду, є слово «перемога»?

– Якщо говорити про майбутнє України щодо війни й загалом – ви більше оптиміст, реаліст чи песиміст?

Джерело: Укрінформ

Ми в медіа